— Думаю, тобі варто сісти, — сказала вона, коли я всоте пішов по колу, і поплескала по сидінню поруч із собою. — Бо ти своєю ходьбою туди-сюди незабаром дірку в підлозі протреш.
— Я не розумію, — сказав я і завернув на ще одне коло з п’яти кроків.
— Усе цілком ясно. В алкоголіка із зайвою вагою стався серцевий напад. — Вона наче струсила пил зі своїх рук. — Справу закрито, детективе.
— В алкоголіка із зайвою вагою, якого всі в цьому поїзді ненавиділи.
— Те, що ти його ненавидів, не означає, що його ненавиділи всі інші, — зауважила Джульєтт.
— Кожен мав причину для цього. — Я перелічив на пальцях: — Ройс почувався зрадженим, оскільки не дістав схвалення. Ваєтт хотів, щоб він і далі писав книги про Морбунда, — я чув, як вони сперечалися. Симона прагнула підписати з ним контракт.
— Послухай себе! Нічого з цього не варте вбивства. Незначні ревнощі й кілька дрібних суперечок. — Джульєтт передражнила мою лічбу, надмірно загинаючи кожен палець: — Ліза має схвалення. Б’юсь об заклад, Симоні він потрібен живим, щоб підписати з ним контракт, так само як Ваєтт хотів би, щоб він був живим і написав більше книг.
— Їх могла зачепити його відмова.
— Я, звісно, не експертка, але вбивати свою дійну корівку було б поганою тактикою переговорів. А решта — його фанати.
— Точно.
— Що «точно»? — Вона притиснула ноги до стіни.
Я розвернувся:
— Можливо, Брук одержима ним.
— О-о-о-о. — Вона зловісно поворушила до мене пальцями. — Мотив.
— Тебе не було вчора на панелі. Там усі наче під напругою сиділи. С. Ф. Мейджорс теж затаїла на нього якусь образу. Їхня розмова була палкою. І, — згадавши, я розхвилювався, — вчора вночі в його кімнаті була жінка.
Джульєтт схрестила руки на грудях, але я зрозумів, що в ній спалахнула нова іскра цікавості.
— Минулої ночі?
— Я чув…
— Ти шпигував за ним іще до того, як його вбили?
— Ні. Я пішов поспілкуватися з ним щодо відгуку.
Ноги до стіни.
— Справді? Ернесте…
— Я змінив свою думку. Коли я підійшов до його купе, там уже стояв Ройс і грюкав у двері. Але Мактавіш не виходив. Ройс сказав, що чув жінку там, усередині з ним.
Джульєтт, здавалося, це не переконало, але вона посунулася трохи вперед.
— І саме тоді ти почув, як Ваєтт сказав йому, що хоче більше книжок про Морбунда?
— Ні, це було пізніше, — збентежено відповів я. — У коридорі.
— І ти не шпигував.
— Я встав із ліжка, бо мене… канудило. Я забагато випив.
— Отже, ти був п’яний.
Я спіткнувся об її коліна — цього разу вона їх не нахилила. Я впевнено відповів:
— Я знаю, що чув.
— Я лише хочу сказати, що якби це було розслідування, ти не став би довіряти нетверезому свідкові.
— Я був не п’яний.
— Я не намагаюся сперечатися з тобою, Ерне. Я хочу допомогти. Усе це лише підтверджує твою упередженість. Ти не хочеш, щоб усе пояснила проста причина.
— Чому б я цього не хотів?
— Бо ти думаєш, що з цього може вийти книга.
— Я думаю, що з цього вийшов злочин.
— А для тебе є різниця?
Я перестав ходити й упав на сидіння поруч із нею. Поклав руку їй на коліно та якусь мить дивився, як пустеля проминала повз.
— Гаразд, — нарешті сказав я. — Моя цікавість трохи егоїстична. Але подумай, як розгортаються події. Я згадав про свій список, власну схему того, як має розвиватися сюжет детективу з убивством: «60 000 слів: друге вбивство». — У подібних історіях ніколи не буває лише одне вбивство. Завжди стається принаймні два.
Джульєтт поклала руку на мою.
— Це реальне життя, а не книжка. І воно не має відповідати жодному з твоїх правил. А тим паче гра може зовсім не бути чесною.
— А що, як я маю рацію? Що, як ця людина тільки починає серію вбивств? Що, як, — у відчаї вигукнув я, — мені вдасться спинити її… цього разу?
Це був ключ до всього — ці два слова. Цього разу. Так багато людей загинуло в горах. Якби я був розумнішим, якби діяв швидше, можливо, усе було б інакше. У нашій маленькій групці переплелося забагато зв’язків і забагато таємниць, щоб списати смерть Мактавіша на випадковість. Хіба моїм обов’язком не було принаймні спробувати щось з’ясувати?
І хоч я в таке й не вірю, але, може, навіть якщо я й не заслуговував бути тут, мені все одно це судилося.