— Якщо я нічого не зроблю, — мовив я, — у всьому, що станеться із цього моменту, буде моя провина.
— Це не твоя робота, — тихо відповіла Джульєтт. — І це — ані зараз, ані тоді — не твоя провина.
— Я це знаю, — сказав таким тоном, із якого було зрозуміло, що я не погоджуюся.
Джульєтт покусала губу, знаючи, що я водночас і чекав її дозволу, і насправді не питав про нього.
— Якщо тобі це потрібно — саме тобі, а не з будь-якої іншої причини, — тоді постав кілька запитань. Звісно. Але саме стільки, скільки треба, щоб упевнитися, що все є тим, чим здається. Не намагайся довести, що Мактавіша вбили. Спробуй довести собі, що його не вбивали.
Писати це зараз трохи зухвало, бо, ну… очевидно, що заднім числом і з колотою раною я можу сказати, як вона помилялася. Але на той час порада Джульєтт була дуже слушною. Я помітив, що моя тривога почала спадати.
— Гаразд. Отже, запитання в тому, як він помер. Якщо це було вбивство, — я перехопив її погляд, — хоча я не кажу, що було саме воно! — то мені треба або знайти, або спростувати метод.
— Звучить як відправна точка.
— Це, певно, отрута. У його флязі?
— Я б саме так і зробила. — Джульєтт знизала плечима.
У гучномовці затріщав голос Аарона. Він повідомив, що за дві години ми прибудемо до Аліс-Спрінгс і що персонал буде дуже вдячний, якщо до того часу ми всі залишимося у своїх кімнатах.
Аліс-Спрінгс був сільською громадою, де проживало приблизно тридцять тисяч осіб. Достатньо, щоб там існували поліційний відділок і морг. Там вони знімуть тіло Мактавіша з поїзда. У мене були лічені години.
Я встав.
— Я маю побачити тіло.
— Що? Чому?
— Щоб перевірити, чи його не отруїли.
— А як ти збираєшся це визначити? Ти не лікар. І навіть не детектив.
— Минулого разу…
— З нами був справжній лікар. Це не те саме. Тобі доведеться робити розтин для початку, проводити токсикологічні тести. Чекай до Аліс-Спрінгс. Тобі потрібні експерти.
У пам’яті спливло дещо, сказане Мактавішем: «Якби один із нас шістьох помер просто зараз, то було б п’ятеро підозрюваних, серед яких усі знають, як приховати вбивство».
Напевно, у нашому поїзді таки були експерти. П’ять авторів-криміналістів, кожен із яких спеціалізується у своїй галузі. П’ятеро людей, які десятиліттями досліджували всі способи розкрити злочин. Або скоїти його.
Я навіть цього не сказав, але Джульєтт різко захитала головою.
— Ні. Ерне. Так не піде.
— Вислухай мене.
— Потрібен розтин. І хтось, хто дійсно знає закон, інакше ти ризикуєш скомпрометувати докази.
— У нас є і те, і те.
— Ні, немає. Ці люди — письменники.
— Ройс колись був судмедекспертом. Ліза працювала адвокаткою. Вони експерти. — Тепер я розмовляв здебільшого сам із собою, швидко бурмотів і проговорював кваліфікацію кожного. — Криміналістські трилери. Юридичні трилери. Мейджорс знається на кримінальній психології — допити, особові справи тощо. Це допоможе. А Вольфганг… ну, я вважаю, з прози тут жодної користі.
Це здебільшого правда. Внесок Вольфганга, за винятком приголомшливої літературної дедукції щодо коми наприкінці твору, неочевидний.
— А яка твоя роль у цій команді боротьби зі злочинністю?
— Ну, — сказав я трохи гордо, — я знаю правила.
На це Джульєтт розвела руками.
— Якщо це потрапить у книгу, я відмовляюся бути настирливою дівчиною. Тому немає сенсу ще раз нагадувати тобі, що це реальне життя і ніхто не зобов’язаний дотримуватися жодних правил детективного жанру. Але якщо наполягаєш зробити мене допоміжним персонажем, я більше не буду учасницею цієї не-ходи-туди-вистави. — Вона відвернулася й подивилася у вікно.
Тиша — наче кран, залишений відкритим: вода наповнює й наповнює, поки не поллється через край і потоп не стане нездоланним.
Чесно кажучи, ми ніколи раніше не сварилися. Одяг на підлозі та хто виносить сміття — це дрібниці порівняно із серійним убивцею, з яким ми боролися. І тому нам ніколи не спадало на думку, що якісь побутові драми варті того, щоб підвищувати голос. Але купе вже «затопило», а повстяна коробка в моїй кишені стала важчою, ніж будь-коли. Це не входило до мого плану.
Якщо перевагою знову пережити це, записати, є зловтіха через моменти, коли я мав рацію, то недолік — потреба знову пережити моменти, коли я помилявся. Тієї миті я мав би сказати значно більше. Мусив усвідомити, що Джульєтт не просила мене бути байдужим до смерті Мактавіша, — вона просила мене не бути байдужим до неї. Що вона не просила мене не йти — вона просила мене лишитися. На папері ці слова можуть здаватися однаковими, але вони означають дуже різне.