— Я нікого не вбивав, — сказав я. — І з вас починати не збираюся.
Він трохи опустив руки і глянув на мене поверх передплічь.
— Ви просто хотіли… дізнатися мою думку? — Мабуть, Ройса, якому так кортить висловлювати свої думки, коли про них не питають, про таке запитували вкрай рідко, тож він досі здавався збентеженим.
— Я підозрював, що у флязі може щось бути. Ви єдиний, хто має досвід у судових експертизах, тож я подумав: якщо ми об’єднаємо розумові зусилля, то зможемо в цьому розібратися. І вуаля — героїн. І хоча розмова відбулася не так, як я очікував, ми все одно досягли результату.
Ройс уже достатньо оговтався й вирішив показати роздратування:
— Можете повернути мою ручку? Вона особлива.
Я підняв її і помітив збоку напис «Видавництво „Джеміні“». Видавець Мактавіша й Ройса, а також компанія Ваєтта Ллойда.
— Гарна ручка. — Я натиснув великим пальцем на кінчик. Спостерігав, як на шкірі з’являється ямочка. — Перо гостре. Подарунок?
— За мою першу книгу. Заохочувальний приз для своїх. — Він простягнув руку, благаючи повернути її.
«У цьому є сенс», — подумав я. Видавці люблять дарувати вітальні подарунки. Я отримав кухоль і пляшку шампанського, які за іронією долі чіткіше відображали хобі письменника, ніж ручка.
— Знаєте, я не виключаю вас як підозрюваного, — буркнув Ройс. — Або… або… можливо, хтось намагається допомогти вам писати. Дає натхнення здалеку.
Я вже відчинив двері, щоб піти.
— Куди ви?
— Перевірити, чи дозволять мені подивитися на тіло. — Я кинув у нього ручку. — Ходімо?
Розділ 14
— Це неможливо, в жодному разі ні. — Руки Аарона так міцно та швидко зімкнулися на грудях, що могли б бути ведмежим капканом. — Я не дозволю вам копирсатися в трупі.
Він перегородив прохід від бару до ресторану. Тепер у порожньому вагоні було чутно, лише як Синтія витирала блювоту Мактавіша й споліскувала ганчірку у відрі з мильною водою поруч. Тіло прибрали, мокра пляма — єдиний доказ того, що годину тому там хтось помер. Без гостей та їхнього галасу можна було почути, як від розгойдування поїзда дзенькають келихи за барною стійкою.
— Ми можемо допомогти, — вмовляв я. — У нас є досвід.
Аарон оглянув нас із голови до п’ят, наче добирав у команду з мініфутболу.
— Цьому бідолазі вже нічого не допоможе. Ми за годину їзди від Аліса. Тож я б попросив вас іще трохи посидіти у своїх кімнатах, і ми все з’ясуємо.
— Ми не пропонуємо допомогу Генрі, — сказав Ройс. — Ми пропонуємо допомогу вам.
— Я це ціную, містере Ройсе, але ми тримаємо все під контролем. Хай які невдалі обставини, ми добре навчені діяти в таких випадках. — Аарон простягнув руку в напрямку за нами, вказуючи на наші купе. Позаду нього Синтія ще шкрябала підлогу в жовтих рукавичках до ліктів. У вагоні пахло хлоркою. — А тепер, будьте ласкаві, поверніться до своїх купе.
— То у вас часто в цьому поїзді трапляються вбивства? — запитав я.
— Перепрошую?
— Ми вважаємо, що Генрі Мактавіша вбили. — Я скривився від потреби враховувати Ройса в тому «ми», але що поробиш. — І хоча ви навчені діяти у випадках, коли хтось із ваших дивакуватих літніх пасажирів відлітає в засвіти уві сні, коли справа доходить до вбивства, повірте мені, вам знадобиться наша допомога.
Аарон цокнув язиком. Я бачив, як він подумки відтворює смерть Мактавіша. Він видихнув через ніс, ухвалюючи рішення.
— Я розумію ваше занепокоєння, але, здається, містер Мактавіш жив на повну. Його наздогнала розплата за це. Ось і все, що ми тут маємо.
— Ви помиляєтеся, — різко кинув Ройс.
Погляд Аарона став жорстким.
— Я був дуже гостинним до вас обох…
— Він має на увазі: а що, як ви помиляєтесь? Якщо в поїзді сталося вбивство, це означає, що в поїзді є вбивця, — додав я з усмішкою, яка, сподівався, була радше доброзичливою, аніж хитрою чи підозрілою. — Звісно, ви можете просто знести тіло в Алісі, але поки ви зрозумієте, що ми маємо рацію, ми вже будемо на півдорозі до Аделаїди і ви й усі ваші гості опинитесь у пастці з убивцею. — Я затримався на слові «гості». Чарівний пароль тут був таким очевидним, що мені довелося лише натякнути: корпоративна відповідальність.
Аарон насупився й поглянув на наручний годинник. Я бачив, як він зіставляє слушність наших думок із часом, який знадобиться, щоб дістатися до Аліс-Спрінгс, де справжня поліція могла б краще допомогти йому з’ясувати, є вбивця чи ні.