Ройс зайшов у ванну і, перекрикуючи шум води з крана, під яким мив руки, вигукнув:
— Підозрюю, це передозування наркотиками. Вибачте, що ми вас стривожили, але варто бути розсудливими. Мені просто потрібно перевірити його кімнату й пересвідчитися, що там не було чогось, що могло б підтвердити мої висновки: засобів для вживання наркотиків тощо.
Ця суміш правди щодо причини смерті та брехні щодо наших істинних мотивів оглянути купе Мактавіша була особливо блискучою маніпуляцією, яка зайшла ще краще завдяки невимушеності, з якою Ройс її висловив, витираючи руки. Ми змінили тактику залякування саме на те, що Аарон завжди хотів почути. Ройс давав йому змогу довести свою правоту, і Аарон нею скористався.
Ми вийшли з L1, і Аарон зачинив двері, повісивши на ручку картонну табличку з написом «Ш-ш-ш-ш — я ще сплю», замість того щоб замкнути їх. Мені здалося це надто іронічним. Ми пішли коридором за ним. У хиткому просторі між вагонами, приглушений брязкотом заліза та свистом вітру крізь щілини, я прошепотів Ройсу:
— Не знав, що ви фут-фетишист.
Він похитав головою.
— Наркомани зазвичай колються в руки, але якщо у них венозний колапс або якщо вони намагаються приховати залежність, то колють у більш приховані місця — збоку очей або між пальцями ніг.
— Він чистий, — припустив я.
— П’яний? Так. Наркоман? Ні. Убитий? Безумовно.
Аарон відімкнув двері в люкс Мактавіша (вагон люкс) і відчинив їх. Його здивований крик урвав мою розмову з Ройсом. Ми обернулися й почули, як він каже в кімнату Мактавіша:
— Що ви, в біса, тут робите?
Розділ 15
Руки Брук злетіли в повітря, наче ми прийшли, розмахуючи зброєю. Кров не просто відтекла від її обличчя — вона наче стекла по її ногах крізь підлогу на самісінькі колії, бо Брук стояла з порцеляновими щоками та блідими тонкими губами, скривленими від подиву.
— Це приватні кімнати, — сказав Аарон.
— Це місце злочину, — сказав я.
— Хто ви така? — запитав Ройс.
Я був такий здивований, побачивши її, що не зміг належним чином оцінити розкіш вагона люкс. Хоч він так і називався, я не зовсім усвідомлював, що купе Генрі виявиться цілим вагоном. Ми зайшли в приватну вітальню, де легко могли б розміститися приблизно десять людей. Жовтий шкіряний диван півколом стояв біля східної стіни, навпроти столу, заваленого паперами. Біля дальньої стіни стояв телевізор. Ця подробиця вразила мене найбільше: ти такий багатий, щоб дозволити собі цілий вагон, але байдужий до краєвиду, за який заплатив. Ще одним доказом, що тут порушували правила, була купка попелу на ковроліні біля моїх ніг — кричуще порушення заборони на паління. Щоправда, у повітрі відчувався запах чорниці, а не сигарет. Дизайн інтер’єру нагадував ті, що зустрінеш у вестибюлі якогось готелю: дерев’яні панелі (не штучні, як у моєму купе) та оздоблення золотом, навіть блискуча люстра. Уся кімната справляла враження, ніби ти в президентському люксі.
Ройс узяв наполовину повну пляшку віскі й свиснув.
— Дорогий? — запитав я.
Рік випуску на боці пляшки виявився меншим за рік мого народження, що одразу ж дало відповідь на моє запитання.
Блокнот Брук лежав поруч із безладною купою паперів, і я зрозумів, що вони розкидані не тому, що Мактавіш їх так залишив, а тому, що їх переглядала Брук, а ми її урвали. Вона побачила, що мій погляд зупинився на паперах, і виправдання, застрягле на її губах, змінилося від того, що я сказав.
— Місце злочину? — перепитала вона. — Ви думаєте, що Генрі був… — Її рука злетіла до рота. — Боже мій. Будь ласка, не думайте, що я…
— Не слухайте їх, — мовив Аарон. — Вони просто… ну, наче як мали б допомагати, але я не певен. Ніхто вас ні в чому не звинувачує. Хіба що, припускаю, у зломі замків.
Брук опустила погляд. Тепер кров прихлинула до її щік, і обличчя почервоніло.
— Він сам дав вам ключ, — припустив я. Цього ранку Мактавіш сказав Брук: «Це надто вишуканий напій, щоб пити його наодинці». Це був натяк на відхилене запрошення. — Минулого вечора.
Вона ледь помітно кивнула.
— Я не збиралася йти. Я б не стала.
— То навіщо тоді взяли ключ? — запитав Ройс. Ставало цілком зрозуміло, що він міг вважати жінок підозрюваними лише за єдиним мотивом — секс — і не розумів, що згода може бути і дана, і скасована.
— Генрі Мактавіш був моїм кумиром, — відповіла Брук. — Тому так, я була на сьомому небі, коли він підійшов до мене вчора ввечері. Я дуже хотіла, щоб це сталося. Але я хотіла, щоб він підійшов до мене як до читачки, фанатки. Щоб нас зблизили його книжки й те, що вони мені дали.