Я пригадав її запитання під час дискусії: воно було для мене загадковим, але старанно складеним, щоб справити враження на Мактавіша. Симона казала, що з ним треба розмовляти загадками й головоломками. «Арчі Бенч». Вона подолала весь цей шлях, щоб дістати шанс сказати: «Я розумію ваші книги краще за інших». Це не було так дріб’язково, як закоханість чи спокуса.
Її губи тремтіли, коли вона продовжувала:
— А потім він підходить, і я думаю, що це та сама мить, якої я чекала. І він нахиляється — від нього несло перегаром — і тицяє мені в руку ключ від свого люксу. Нічого не говорить. Просто ключ. Його обличчя мало такий вираз, наче він вручив мені приз. Ніби я це заслужила. — Вона трохи затнулася від спогадів. — Я відморозилася. А коли до мене нарешті дійшло, що щойно сталося, він уже йшов геть. І я так міцно схопила ключ, що мало не порізалася.
— Чудова вистава, любонько. — Ройс повільно поплескав. Хоча він міг бути корисним у криміналістиці, психологічної проникливості йому бракувало: для цього мені була потрібна С. Ф. Мейджорс.
— То ви не приходили сюди вчора ввечері? — запитав я, пригадавши, що Ройс чув жіночий голос за дверима. Він лише припускав, що це Ліза, хоча насправді її не бачив.
— Звісно ні. Я спала у своєму купе.
— Якому? — запитав я, щоб потім накреслити схему.
— У вагоні для гостей.
Я чекав докладнішої інформації, але вона вагалася. Я зрозумів, що щойно сказав їй: у поїзді може бути вбивця. Вона мала цілковите право бути обережною щодо незнайомців, які запитують, де вона спить.
— N… а… один, — зрештою сказала вона. — Слухайте, я збиралася поговорити з ним після панелі. Я погано спала. Хвилювалася, що, можливо, щось неправильно зрозуміла. Мені хотілося зранку прояснити це для себе на свіжу голову. Принаймні я мала повернути йому ключ. Тож я пішла на сесію запитань-відповідей. Але той видавець мене зупинив.
Я згадав, як Ваєтт посунув її вбік, сказавши, що автограф-сесія відбудеться пізніше.
— А потім у нього стався цей серцевий напад, і я подумала, — вона повела очима вбік, і це була її перша чітка брехня, — що сама поверну ключ. — Вона випросталася й притулила руки до стегон. — Не знаю, чому ви ставите запитання, як на допиті.
Ніхто з нас нічого не відповів. Аарон носком почухав собі литку ззаду.
— О. Боже. Мій. — Вона розреготалася. — Це і є допит. Ви вважаєте себе справжніми детективами. Отакої! Крутяк! Скажіть, хто з вас Голмс, а хто Вотсон? Стривайте, дайте мені вгадати. — Вона вказала на Ройса, потім зморщила носа. — Напарник.
Ройс ступив крок до неї, але Аарон простягнув руку.
— Я думав, ми тут, щоб підтвердити причину смерті. А не щоб турбувати гостей.
З побоюванням, що наш дозвіл оглянути тут усе ось-ось скасують, ми з Ройсом почали демонстративні пошуки підказок: зігнуті спини й задумливе погладжування підборідь. Я оглянув сміттєвий бак, у якому була пачка закривавлених серветок і маленька біла листівка з написом «Від шанувальниці». Луною відізвалися слова Брук: «Мактавіш був моїм кумиром».
Від вітальні до чотирьох окремих купе вів коридор, схожий на звичайний житловий. Двома з них Мактавіш, схоже, не користувався. Третє було оформлене як мініатюрний кабінет: перед сидінням — добротний письмовий стіл, на ньому — самотній фломастер. Найбільша кімната була в кінці — спальня Мактавіша: більш ніж удвічі просторіша за звичайне купе, умебльована незастеленим двоспальним ліжком посередині, окремим кріслом, що було повернуте в бік вікна, а на підлозі лежала розчахнута валіза Мактавіша, з якої на ковролін висунулися, мов язики, рукави піджака.
— Де його друкарська машинка? — запитав я, оглядаючись.
— Гм. — Ройс знизав плечима, а потім підняв матрац: передбачуване місце, щоб сховати наркотики. Під ним було чисто.
— Мактавіш, — сказав я. — Хіба він не набирає всі свої рукописи на друкарській машинці? В іншій кімнаті в нього стоїть письмовий стіл. Без машинки. Без чорнил.
— Ну, у нього є ручка, хіба ні? — Ройс кинув матрац, а потім став на коліна й спробував зазирнути під ліжко. Він понишпорив там, завмер на мить, а потім насилу піднявся, струшуючи з грудей пил, наче досліджував мансарду з привидами, а не п’ятизірковий вагон. — Серветки в баку можуть свідчити про носову кровотечу, що не рідкість серед тих, хто сидить на героїні.
Я знав, що він бреше. Ройс ніяк не міг пропустити багряне перенісся Мактавіша, хоч би як довго був поза професією. Я бачив той синець ще до того, як Генрі помер. Ті серветки в смітнику не пов’язані з наркотиками. Учора ввечері хтось розбив Мактавішу носа.