Брук вихопила в мене аркуш.
— Можливо.
— Рукопис не тут, — сказав я. — А саме його ви насправді й шукали.
— Я не шукала, — видала вона з удаваним обуренням чоловіка-зрадника, але цікавість її пересилила. — Звідки ви знаєте?
— Я чув, як минулої ночі Мактавіш передав рукопис Ваєтту Ллойду. Він має бути в його купе.
— То й що? Я шукала роман. Це так погано?
— З якого боку поглянути. Мені було шкода, що вашу книгу зіпсовано. «Мізері», так? Хочете, розкажу вам, чим усе закінчилося?
Брук мала вигляд приголомшеної куртизанки, якій щойно зробили непристойну пропозицію.
— Я б ніколи.
— Не знаю, чи ви достатньо далеко прочитали й чи багато дізналися про Енні Вілкс…
— Ви надто перебільшуєте.
Це зупинило мій допит. Тепер у мене було три можливі теорії щодо Брук. Перша: вона так розлютилася на Мактавіша за вбивство улюбленого героя, що накинулася на нього за це. Друга: вона почувалася такою відштовхнутою і розчавленою через його пропозицію, що вирішила його провчити. Третя: вона дізналася щось про Арчибальда Бенча, записала це в блокнот і того ранку на панелі закодовано розповіла Мактавішу. Зрештою, його запрошення до купе могло взагалі не мати сексуального підтексту, якби він подумав, що вона знає щось, чого знати не повинна. Можливо, він хотів поговорити з нею про Арчибальда Бенча. Можливо — навіть спробувати стулити їй рота.
Дві із цих сутичок могли б закінчитися самообороною. Зламаний ніс і відро для сміття, повне закривавлених серветок. Я не був упевнений, чи щось із цього стосується вбивства.
Друга теорія найбільш вірогідна, якщо врахувати те, що в Ройса в кишені. Але, звісно, я ще не знаю, що там, тож і ви цього поки не знатимете.
— Добре, тепер моя черга, — сказала Брук. — Серцевий напад?
— Гадаю, цілком очевидно, що я припускаю інше.
— А я поки що — ваша єдина підозрювана?
— Ну, ви єдина — на місці злочину, тож, з огляду на це, звісно.
Брук узяла свій блокнот і погортала його. Там була колекція недолуго склеєних статей і фотографій. Генрі Мактавіш приймає нагороду. Сертифікат із написом «Дворняги Морбунда». Вона перестала гортати на пожовклій газетній статті й підсунула блокнот до мене.
Першим, на що я звернув увагу, була дата: серпень 2003 року. За виглядом Брук можна було б дати років сімнадцять — двадцять.
— Гадаю, ви не колекціонували це з дитинства?
— Ще до народження, детективе. Ви підозрюєте, буцімто я така затята фанатка, що здатна когось убити, але не припускаєте, що часом я знімала копії з газет у бібліотеці? Господи. Вам потрібна вся допомога, яку ви можете отримати. Прочитайте бісову статтю.
ЗІРКИ МАЙБУТНЬОГО
Олівер Райт, 19 серпня 2003, Единбург
ЧЕРЕЗ РІК ПІСЛЯ ПУБЛІКАЦІЇ СВОГО ДЕБЮТНОГО СВІТОВОГО БЕСТСЕЛЕРА ГЕНРІ МАКТАВІШ ПОВЕРНУВСЯ З ІЩЕ ОДНИМ НЕЙМОВІРНИМ УБИВСТВОМ, ЯКЕ МОЖЕ РОЗКРИТИ ЛИШЕ ЙОГО САМОБУТНІЙ ШОТЛАНДСЬКИЙ ГЕНІЙ.
Решта статті була рецензією на другу книгу Мактавіша «По коліна в неприємностях». Тон рецензента після вступної частини ставав набагато більш критичним. Було зрозуміло, що він достатньо великий шанувальник першої книги, щоб розбити в пух і прах другу, і водночас тільки це стримувало його від відвертої критики. Згідно з висновком у рецензії, нова книга Мактавіша загалом викликала розчарування, а статтю завершили коротким оглядом двох інших дебютних романів, автори яких виступали з Мактавішем на панелі Единбурзького книжкового фестивалю.
Я підняв очі на Брук.
— Ви жартуєте?
У відповідь вона постукала пальцем по конкретному місці в статті. Я знову опустив очі. Між двома останніми абзацами втиснули маленьку фотографію завбільшки приблизно три на три сантиметри. На ній троє людей веселилися в барі. Я впізнав їх усіх.
У підписі значилося: «Автора кримінального бестселера Генрі Мактавіша заскочили з перспективними дебютантками Лізою Фултон (ліворуч) і С. Ф. Мейджорс (праворуч) на Единбурзькому книжковому фестивалі».