Я був сповнений рішучості із задоволенням провести час в Аліс-Спрінгс, а Джульєтт так само була сповнена рішучості відволікти мене від думок про Мактавіша. Панельні дискусії на цей день милосердно скасували, тому ми мали на вибір активності для звичайних гостей або могли просто поблукати містечком на самоті. Ми із Джульєтт вибрали друге (Мейджорс підказала, де придбати найкращий шматочок ванілі), а потім Джульєтт наполягла на тому, щоб ми доєдналися до автобуса, який віз пасажирів на пішу прогулянку ущелиною «Сімпсон-Геп» — природним дивом, де через погоду та з плином часу круті червоні скелі розкололись і залишився яр. Я сподівався подокучати Симоні кількома запитаннями, але переоцінив її прихильність до огляду визначних пам’яток: вона вирішила залишитися в поїзді (бар, як нам сказали, знову відкрився). Хай там як, мене швидко захопили величний краєвид і насичений охристий колір скелі на тлі яскравої блакиті неба, і я відразу забув про всі свої наміри когось допитувати.
Я сів на пісок там, де яр був наполовину освітлений сонцем, а наполовину — затінений гірським хребтом, а Джульєтт поклала голову мені на плече, її обличчя було наполовину в тіні. Скелі перед нами існували мільйони життів до нас. Вони стоятимуть тут і тоді, коли наші кістки перетворяться на порох, а книги — на перегній. Наші життя були проблисками у вічності. Але два проблиски більше за один. Гадаю, ви знаєте, як добре, коли можеш перепросити без слів.
Було так приємно, що я лише краєм ока стежив за тим, чим займаються інші.
Гаррієт і Джаспер робили селфі, наче у них був медовий місяць. Вольфганг вибрав високий плаский виступ на скелі й медитував на ньому. Жінки з книжкового клубу були в захваті від кенгуру валабі. С. Ф. Мейджорс кидала камінці по поверхні водойми десь на півдорозі до кінця ущелини, а Брук, безстрашна від молодості, перестрибувала з каменя на камінь уздовж води так далеко, як могла. Ліза залишалася в тіні й наказувала Брук бути обережною, а згодом допомагала їй нанести крем з алое на одну згорілу від засмаги руку. Ройс влаштувався біля столу з напоями, який поставив персонал, і глушив пиво. Синтія спостерігала за нами й час від часу криком сповіщала, скільки часу ще лишилося.
Я помітив, що Гаррієт і Джаспер намагалися зробити селфі так, щоб у кадр вліз увесь яр, і підійшов до них.
— Сфотографувати вас? — запитав. — Запевняю, я добре навчений бойфренд інстаграм-дівчини — буде багато світлин на вибір. І навіть перезніму без нарікань.
Гаррієт засміялась і схвильовано простягла мені камеру. Фотографії вийшли гарними, хоча я помітив, що їхні усмішки були надто напруженими — вуста після суперечки. Я б сказав, Гаррієт хотіла, щоб я спробував іще раз, але Джаспер їй не дозволив би.
Відходив я повільно, просто щоб підслухати.
— Це багато грошей, — казав Джаспер. — Я не можу просто відмовитися.
— Нам це не потрібно, — відповідала Гаррієт.
— За цю поїздку хіба ти заплатила? Довірся мені. Ми могли б цим скористатися.
Гаррієт це не сподобалося. Вона насупилася й попрямувала до бару. Джаспер рушив за нею, вигукуючи її ім’я: «Гаррієт! Гаррієт?! Гаррієт?». Ця тріада знайома всім, хто колись був у тривалих стосунках, і кожна інтонація означала щось інше: «Ну ж бо!», «Ти серйозно?!», «Мені шкода!».
Ваєтт не доєднався до нас на екскурсії. Востаннє я бачив його на платформі: він кричав у телефон. Я припустив, що коли помирає автор, треба оформити певні папери. Дуглас також вирішив залишитися.
Я не думав ані про вбивство, ані про Дугласа, допоки ми не приїхали, рожевощокі та сп’янілі від сонця, — за винятком Ройса: той був п’яний як чіп. Я помітив Дугласа, який поспішно крокував платформою. Ми невипадково опинилися там одночасно: нам сказали повернутися до поїзда о 17:00. Спочатку я припустив, що Дуглас хвилювався через запізнення. Але потім помітив, що він озирається й перевіряє, чи за ним не стежать. Я спостерігав, як він дійшов до сміттєвого бака, намацав щось у рюкзаку і, востаннє переконавшись, що за ним не стежать, перемістив предмет із рюкзака в бак. Майже так само він покрокував геть.