Я озирнувся на людей в автобусі. Вони балакали й веселилися, підбадьорені екскурсією. Джульєтт спала на моєму плечі. Це бачив тільки я.
Ми висадилися, і я придумав привід підійти до сміттєвого бака: удавав, що сякаюсь у серветку, та сподівався, що Джульєтт не помітить, що я пропустив два ближчі контейнери. Усередині валялися звичайні харчові упаковки й порожні пляшки від води, огризки від яблук і бананові шкірки, але посередині лежала складена газета. Здавалося підозрілим викидати щось, так озираючись. Я нахилився до урни й розгорнув газетний згорток.
На мій подив, там було знаряддя вбивства.
Звісно, не те саме знаряддя вбивства. Але це те, що можна було прихопити в поїзд лише з наміром когось убити.
У газету був загорнутий блискучий срібний револьвер.
Психологічний трилер
Розділ 17
Вечерю подали на телеграфній станції — одній із найстаріших садиб у глибинці країни, на півдорозі вздовж «центрального хребта» Австралії. Початково вона слугувала ретрансляційним пунктом для повідомлень абеткою Морзе між Аделаїдою та Дарвіном. Ми, письменники, подорожували тим самим маршрутом, що й електрон зв’язку сто років тому. Залізниця також могла слугувати телеграфною лінією.
Сама станція була скупченням історичних кам’яних котеджів, перетворених на музей: кімнати відгороджувало оргскло, а на столах у колоніальному стилі розставили експозицію з пластикової їжі. Котеджі оточували галявину зі столами, накритими білими скатертинами, ніби то було весілля. З олов’яних ванн виглядали шийки пляшок білого вина й пива і нагадували морські міни, а на сцені гітарист і гравець на банджо наспівували кантрі-мелодії. Поки на відкритому вогні, на віддалі від гостей готували вечерю — достатньо близько, щоб спокушати нас сільським куховарством, але не аж так, щоб ми почувалися як на кухні, — у ніздрі проникав запах смаженого м’яса. Перед поїздкою нам сказали прихопити одне офіційне вбрання спеціально для цієї вечері, тому на мені був смокінг, що, на щастя, прикривав зім’яту сорочку, яку я забув повісити на плечики. Захід сонця був майже спокусливо золотим, фотографічно ідеальним. Уздовж заднього паркана вишикувалися штативи й клацали об’єктиви, наче армія, що захищала лінію фронту.
Попри всю красу заходу сонця мій погляд був прикутий до Дугласа. Я не дуже розуміюся на зброї, але знаю, що той її тип, який він викинув у смітник, — маленький револьвер з обрубаним стволом; той, у якому ви обертаєте патронник для гри в російську рулетку, — був, як і більшість зброї, незаконним в Австралії. Він не належав до зброї, яку дозволено носити при собі. Я гадки не мав, як він провіз його в літаку з Техасу, тому припустив, що він забрав його в Дарвіні. Звісно, те, що зброя в Австралії заборонена законом, не означає, що вона недоступна, і Дарвін має багато сільськогосподарських угідь, де використовується легальна вогнепальна зброя, але Дуглас мусив мати мотивацію, щоб таку знайти. І якщо вже він пішов на все це, навіщо позбавлятися револьвера, не випустивши жодної кулі?
Тепер, на противагу тому, яким напруженим і потайним він здавався на платформі, Дуглас мав розслаблений і безтурботний вигляд: танцював собі перед музикантами із жіночками з книжкового клубу. Від нього віяло святом. У цьому менше звинувачення, ніж могло б здатися: у повітрі витало дуже мало горя. Три чверті поїзда не знали, що сталося, а з тих із нас, хто знав, лише деякі вважали, що це було щось інше, ніж раптова трагедія. Я маю на увазі, що люди вирішили насолоджуватися моментом.
На вечерю подали смажену на вогні ягнячу відбивну й шоколадний десерт. У кожного з нас було визначене місце; картки з іменами розмістили так, щоб навмисно відокремити кожного від його пари на цю подорож та ініціювати спілкування, тому ми із Джульєтт сиділи не поруч. Однак С. Ф. Мейджорс була за моїм столом. Після основної страви, коли кілька гостей пішли, щоб постояти біля вогнищ або відер із льодом, залежно від температури, якої вони потребували, я вмостився на сидіння поруч із нею.
— Ми ще не встигли як годиться поспілкуватися, — мовив, простягнувши їй руку. — Дякую, що запросили мене на весь цей захід.
Мейджорс здійняла брови, ніби збиралася щось сказати, а потім хихотнула й похитала головою.
— Увесь цей «захід», — вона роздратовано покатала на язику це слово й кинула мені його назад, — цілковита катастрофа. — Потерла скроні. — Якщо побачите, що прийшов Ваєтт, дайте мені знати. Я воліла б із ним не перетинатися.
— У тому, що трапилося, ви не винні.
— Скажіть про це юристам «Джеміні». Навіть при тому, що Ваєтт ось-ось перетворить свою компанію буквально на вантажівку з готівкою, вони все одно захочуть когось звинуватити. Це торкнеться і мого місця в правлінні фестивалю, а може, й у всьому Товаристві авторів детективного жанру. Ми вбили Генрі Мактавіша. Упевнена, що тепер багато письменників захочуть до нас доєднатися.