Отже, це пояснювало запрошення Вольфганга. Причина запрошення мене й Ройса залишалася незрозумілою.
— Це не має нічого спільного з тим, що ви, Ліза й Мактавіш були на Единбурзькому книжковому фестивалі у 2003 році?
Від цього вона розпрямила плечі. Келих із вином зупинився біля її губ і запотів від її дихання.
— Я вважаю, що зараз дуже невдалий час коментувати такі питання, — нарешті сказала вона.
— Тоді навіщо ви мене запросили?
— Я вас не запрошувала, — суворо відповіла вона, явно помстившись за моє попереднє запитання.
Я не звернув уваги на цю шпильку, натомість розмірковував: якщо не вона мене запросила, то хто тоді?
— Ви явно хотіли, щоб Мактавіш був тут. Подейкують, що він викрав у вас сюжет «Злетіти з рейок». Це так?
Вона наїжачилася.
— Я не збираюся давати вам мотив. Але це цікаво: гадаєте, це вбивство?
— Ройс думає, що отруєння.
Вона пирхнула.
— Що?
— Ройс думає. — Великим і вказівним пальцем обох рук вона зобразила в повітрі рамку, ніби ці слова були заголовком на шапіто. — Оксюморон дня.
— Колись він був судмедекспертом.
— Це він вам сказав?
— Це в його біографії.
— Ви ж знаєте, що біографії нічого не варті, правда? Ви можете написати там що завгодно.
— Але ж він працював у лабораторії? Він має диплом? Про таке не можна збрехати.
— Звісно, має. Але він був начебто випускником чи стажистом, щось таке. Робив фотокопії, носив каву. Це все маркетинг. Ваєтт знав, що це добре звучатиме, тому вони зазначили про це в першій книзі, а тепер, одинадцять книг по тому, я думаю, що Ройс навіть почав у це вірити.
У своєму розслідуванні я цілковито покладався на висновок Ройса про те, що знаряддям убивства був героїн, тож від цих слів у мене враз стиснувся шлунок. Мені вдалося сказати:
— Насправді він був дуже корисним.
— Хочете психологічний портрет Ройса? Ми не маємо часу. Ми навіть до кінця всієї поїздки не змогли б з’ясувати його мотиви. Звісно, він зацікавлений у вбивстві, він нарешті дістав шанс виправдати ту версію себе, яка завжди була здебільшого брехнею. Я сама сертифікований психолог — я регулярно підвищую свою кваліфікацію. Звісно, Ройс, мабуть, десь проходив навчання, але я б двічі подумала, перш ніж дозволити йому поставити мені діагноз. Дослідження — лише теоретичні. Гадаєте, Ліза викрадає автівки, як її персонаж?
Подумки я ще намагався врятувати правдивість своїх свідчень. Навіть якби Ройс перебільшив свою кваліфікацію, не можна було заперечувати, що він досліджував матеріал для одинадцяти романів (і трьох повістей — щоб не забути), тож він, мабуть, був у темі. Він також згадав про дослідження героїну спеціально для однієї зі своїх книг. Чи міг я цьому довіряти? Чи я лише бачив те, що хотів бачити? Щодо цього Мейджорс беззаперечно мала рацію: я відчайдушно прагнув бути корисним.
Я розтулив рот, щоб поставити ще одне запитання, але вона стиснула мені руку.
— Ну, наш час на сьогоднішню сесію майже сплив, містере Каннінґеме. — Вона говорила співучим голосом, із придихом і доволі виважено. Так вона, мабуть, зверталася лише до своїх найбільш схиблених пацієнтів. — Гадаю, буде краще, якщо ми продовжимо вашу індивідуальну консультацію іншим разом. — Вона жестом показала на уявні двері в уявному кабінеті. — Можете записатися на наступний візит у мого секретаря, на виході.
У сталевих бочках навколо котеджів запалили вогонь, і коли музиканти заграли голосніше, на танцювальному майданчику здійнявся пил від захоплених тупотом ніг. Зірки були величними, яскравими шпильками на найяснішому небі, яке я коли-небудь бачив. Джульєтт уже не сиділа за своїм столиком. Я шукав її біля крижаних ванн із напоями, коли чиясь важка рука лягла мені на плече. Я обернувся й побачив Дугласа Парсонса, рожевощокого, захеканого. Він водночас відчутно плескав мене по плечу й намагався утриматися прямо.
— Ернесте! — здивовано вигукнув він, наче я був старим другом, якого він помітив у супермаркеті, а не тим, до кого він підійшов сам.
— Дугласе, — сказав я, кивнувши, оскільки «привіт» здалося трохи офіційним. Крім того, звертання на ім’я в моїх підрахунках додавало бал взаємодії з іншими під час цієї поїздки, а з Дугласом балів зараз трохи бракувало.
— Як проводите час? — поцікавився він.
— Ми погуляли. А як минув ваш день у місті? Багато чого побачили?
Дуглас був майже достатньо п’яний, щоб можна було запитати його «Застрелили когось?», але я стримався.
Він дивився на зірки, наче переживав катарсис. Зрештою сказав: