— Це змінило моє життя.
— Я радий.
— Маю вам подякувати за це. Ось що я хотів сказати. Дякую вам.
Я завагався, уже розчарований цією поїздкою, бо прийняв перепрошення, яких не розумів, але мене підкупило очікування в його погляді.
— Нема за що.
— Я серйозно, Ернесте. — Він вирвав із льоду пляшку, наче оголював меча. Маленька лавина з кубиків льоду вивалилася з ванни на землю. Він простягнув мені пиво. Я взяв його, знову не розуміючи, яку роль маю виконувати в цьому діалозі. — Я помітив, ви подумали, що я збрехав вам тоді. Коли ми зустрілися. Коли сказав, що подорожую сам.
— О. — Я відмахнувся. — Ні, я так не думав.
— Думали. І це нормально. Я розумію. Технічно я подорожую сам. Але зі мною є ще дехто, знаєте — духовно.
Тут я повторю правило, що привидів не допускають до чесної гри в детективах. Я вже був готовий списати Дугласа як п’яного божевільного, коли він продовжив:
— Я жив тут раніше. Вдома я вирощував худобу й хотів змін, а Австралія здавалася найкращим місцем для застосування цих навичок. Ми з моїм партнером, Ноєм, спостерігали, як цей потяг проїжджає повз — його було видно з нашого ґанку, і йому це подобалося. Він перевіряв розклад і все таке. Відтоді, як його перетворили на пасажирський потяг, я хотів на ньому проїхатися. Для Ноя. Ну, — він розвів руками, — ось ми й тут. Усе, про що ми мріяли.
— Але ж його тут із вами немає, правда? — спитав я, хоча вже знав відповідь. Два келихи шампанського. Самотні тости.
— Він помер.
— Мені дуже шкода.
— Не шкодуйте. — Дуглас засяяв. — Це саме те, за що я намагаюся подякувати. Коли це сталося, я втік. За океан. І залишався там, і намагався все забути. Але сьогодні… Я розвіяв його прах. Я зміг його відпустити. Через тридцять два роки. Через те, що зробили ви. Я вільний!
Він глянув на небо й напівзавив. Я помітив краплі пива на його бороді — вони були як роса на папороті або, менш поетично, як слина на щелепі скаженого собаки. Був він у захваті чи збожеволів, складно сказати.
Я згадав свою коротку розмову з Дугласом. Він запитав мене, як почувається той, хто когось убив. Він хотів знати, гіркою чи солодкою є помста. Навіть з огляду на контекст моєї першої книги ці запитання були особливо глибокими.
«Почекай-но», — подумав я. Що він щойно сказав? «Через те, що зробили ви». Вибачте, що повертаюся до речення, яке вже було на два абзаци вище, але це важливо. Пазл склався. Три конкретні події віднайшли зв’язок.
У подорож Дуглас узяв із собою пістолет.
Генрі Мактавіш помер.
Дуглас позбувся пістолета.
Дуглас не докладав би всіх зусиль, щоб роздобути револьвер, аби натомість просто використати для вбивства героїн. Єдина причина позбутися пістолета полягала в тому, що він став йому не потрібним. Що логічно означало, що людина, яку він прийшов убити, вже була мертва. Він звинувачував мене у вбивстві Мактавіша? Дякував мені за те, що я позбавив його клопоту?
— Вибачте, що питаю, — сказав я, стишивши голос. — Але ви згадували, що праху Ноя вже тридцять два роки. Ваш партнер — як він помер?
Дуглас блиснув очима.
— О, а ви молодець. Чому б вам це не розповісти? Щоб у книзі ця сцена заграла краще. Ніби ви це пояснюєте.
Я прийняв пропозицію. Я знав, що тридцять два роки тому сталася певна трагедія.
— Гадаю, Ной був учителем.
— Не просто вчителем, а хорошим учителем. Чудовим. Він знав своїх дітей. Школи тут інакші. У них немає того байдужого ставлення, коли просто вказують, що вчити, — тут намагаються добре познайомитися з усіма дітьми й зрозуміти їх. Ной міг би повідомити, що щось було не так, але він мав лише передчуття, а передчуття далеко не заведе, особливо в дев’яності, коли ти гей із глибинки, дозвольте сказати. Я не хочу переказувати словами, що робив той чоловік, але серед людей трапляються монстри. Однак Ной це помітив. Дівчина з його класу, зазвичай така яскрава та щаслива, затихла. Нарешті він переконав її розповісти йому, що відбувається, і збирався допомогти їй розповісти про це поліції. Я не знаю, як той чувак дізнався, що його збираються викрити, але він дізнався. Тож йому довелося придумати спосіб заткнути їм роти. Усім, хто про це знав.
Шкільний учитель. Насилля над дитиною. Кривдник, якого ось-ось викриють. Четверо дітей і вчитель, що загинули в аварії.
— Водій автобуса, — сказав я. — Це був водій автобуса. Він розбещував дітей.
Що сказав Аарон? «Водія автобуса було трохи складно розпитати — його сплющило». Так само, як і в сюжеті певної книги.
Дуглас похмуро кивнув.