— Припаркував шкільний автобус просто на коліях. Замкнув двері. Прах Ноя більше формальний, ніж справжній. Тож дозвольте запитати: як ви думаєте, чи можливо було б ідентифікувати тіло з тієї мішанини?
Я знову уявив ті крихітні долоньки на склі, хмару пилу, що підіймається, але цього разу я побачив також самотню тінь, що біжить від колій, спітнілі руки, що зісковзують із замкнених дверей. Аж раптом Дуглас гучно сплеснув руками.
Розділ 18
До речі, водія автобуса звали не Арчибальд Бенч.
Звісно, це було перше, що я погуглив.
Аліс-Спрінгс подарував мені інтернет, і сюжет про вантажний потяг, який розчавив шкільний автобус, достатньо заслуговував на те, щоб відразу з’явитися в пошуку. Я знайшов список загиблих: четверо дітей; вчитель Ной Вітрок і водій Трой Ферт. У статті ніде не згадувалося про звинувачення, висунуті проти Троя, чи про те, що хтось був безпосередньо винен: стався трагічний випадок, і нічого більше. Але сама історія, змішана з версією Дугласа, насправді була неймовірно близькою до сюжету «Злетіти з рейок» — книги, ідею якої Мактавіш украв у Мейджорс, за її звинуваченням. Якщо замінити батьків на водія автобуса, а машину — на автобус, то це був, по суті, той самий метод убивства. І той самий спосіб уникнути відповідальності за нього.
Трой Ферт, на жаль, не анаграма Арчі Бенча, незалежно від того, як скоротити його ім’я. Однак ви, напевно, подумали те саме, що й Дуглас: цілком правдоподібно, що тіла неможливо було впізнати або витягти після аварії. Тут також було б чесним нагадати вам, що Генрі Мактавіш був покалічений на лівий бік. Не хочу вводити вас в оману, але я вже казав, що деякі персонажі в цій книзі мають кілька імен. Усі ці думки пробігали в моїй голові, але вислизали й не давали їх поєднати.
Дуглас покинув мене й повернувся на танцмайданчик. Я пройшов між столами. Коли минав Ваєтта, він зупинив мене.
— Гей, — гукнув він, смикаючи мене за штанину. — Я прихопив днями Симонин шарф. Гадаю, ваша супутниця його загубила. Повідомите Симоні, що він у мене?
Для Джульєтт це стало б полегшенням. Я так і сказав і подякував йому. Ваєтт нахилився й поплескав мене по спині, але оскільки він сидів, то цей удар прийшовся мені по нирках. Він був неймовірно життєрадісним як на того, чий автор і, як я вважав, ще й друг щойно зіграв у ящик, але я нагадав собі, що він міг заробити купу грошей на смерті Мактавіша. Він був дуже незадоволений рукописом Мактавіша минулого вечора, коли я випадково підслухав його в коридорі, оскільки ця книга була не про Морбунда. Припускаю, що посмертна реклама врівноважила нижчу цінність цього сюжету.
— Я віддам шарф, щойно її побачу, — буде в неї на одну причину для гніву менше. — Ваєтт засміявся. — Вона дуже не любить втрачати.
— Мені здається, навіть Симона розуміє, що смерть клієнта не рахується за його втрату, — сказав я.
— Я заплатив би, щоб подивитися, як ви їй це скажете. — Ваєтт жестом показав на одну з вогняних бочок, і я побачив Симону, що сиділа з Вольфгангом. — І вона не лишилась із порожніми руками. Я дав їй заохочувальний приз. Не те щоб вона з кимось підписала контракт… — Він усміхнувся з власного жарту, хоча я не зовсім його допетрав. — Крім того, вона втратила Генрі не тому, що він помер, — ні, усе набагато принизливіше. Вона зробила йому пропозицію. До речі, вона вас використала. Він відмовився. Потім помер. Ну, вічна йому пам’ять і все таке. — Ваєтт накреслив у повітрі образливе хресне знамення, таке криве, що Ісусу знадобився б мануальний терапевт. — Гей! — крикнув він знову, але цього разу комусь поза мною. — Джаспере! Чамперсе? Є що святкувати. — Він підняв келих і розлив половину його вмісту.
Джаспер ішов до Гаррієт, яку я бачив на танцмайданчику. Оклик Ваєтта затягнув його в нашу течію, і він скривився, коли йому в руку тицьнули келих. Ваєтт явно був готовий святкувати свої несподівані прибутки з будь-ким, хто минав його. Акуратно, ніби сходив із міни або змінював золотого ідола, як Індіана Джонс, я пожертвував Джаспером, щоб він привернув увагу Ваєтта, і злиняв, пробираючись до Симони й Вольфганга.
Вольфганг упізнав мене й привітав похмурим гарчанням, і я не міг зрозуміти, що дратувало його більше: моя присутність чи те, що він принизився до того, щоб знати, хто я. І він, і Симона тримали по довгій металевій шпажці, на якій підсмажували зефірини з миски неподалік. Вольфганг лише злегка обпікав свої. Симонині ж зефірки спалахували, як метеорити, а карамелізований цукор скрапував на вугілля.
— У всіх напрочуд гарний настрій, — сказав я. — З огляду на сьогоднішні події.