— Просто спало на думку.
— Ти таки його перевіряв.
Це було не запитання.
Люди за столами помітили, що я опустився на одне коліно. Я міг сказати, що вони почали повертатися й спостерігати. Вони були надто далеко, щоб почути наші слова, і їм могло здаватися, що все йде краще, ніж насправді. Вони утворили групки підтримки. Вітер доносив їхній шепіт, що нагадував звук хвиль, які розбиваються об берег.
Гаразд, дивіться. Я не пишаюся тим, що має статися. Але обіцяв вам правду, дурість тощо, тому я втримався від бажання змінити себе на більш, скажімо так, свідомого персонажа.
— Я ж насправді не підозрювана? — спитала Джульєтт.
— Ну, всі підозрювані.
— І ти?
— Ну… ні.
— Чому?
— Бо я оповідач.
Вона скинула руками, але усвідомила, що всі спостерігають за нами, і стримано повернула їх униз із фальшивою усмішкою на обличчі. Крізь стиснуті зуби вона сказала:
— Це повна фігня, і ти це знаєш. Те, що ці події записуєш ти, не дає тобі особливих переваг або алібі. Це реальне життя: воно не відбувається за правилами детективного роману. Ти збираєш зачіпки, ніби непереможний, і це призведе до того, що тебе вб’ють. Ройс теж це записує, генію, і, б’юсь об заклад, він теж не лиходій у своїй книзі.
— Я просто ставлю запитання. Ця справа важлива.
— Справа? Справа?! Ти не детектив, Ерне. — Вона похитала головою. — Я відчувала, що мені не варто було приїздити.
По її щоках покотилися сльози, і вона похапцем витерла їх тильним боком долоні. Що дратувало навіть більше — це викликало овації одного захопленого глядача, який прийняв це за сльози щастя. Спрацював спалах камери.
— Ти не хотіла приїздити? — запитав я, здивований тим, як це боляче.
— Не знаю, як тобі це пояснити. Ти був у розпачі з моменту тих убивств. Я розумію, правда. І ти думав, що ця книга, яку ти написав, визначила тебе, надала тому, що сталося, певного значення. Ти повністю себе через неї ідентифікував. Я думала, приїзд сюди поверне тобі трохи впевненості. А ти не приділяєш і п’яти секунд свого дня, щоб оцінити це.
— Що оцінити?
— Не тебе запросили на цей фестиваль, Ерне. Вони запросили мене.
Зорі ніби згасли. Картинка перед моїми очима попливла, потемніла. У пам’яті промайнула розмова з Мейджорс: який вигляд вона мала, коли я подякував їй за запрошення. «Я вас не запрошувала».
— Але Мейджорс…
— Запросила мене. Це своєрідна «послуга за послугу» за той схвальний відгук, який вона хотіла. Я відмовилась і запропонувала тебе. Я думала, тобі це потрібно, думала, це допоможе тобі почуватися цінним. А натомість дістала коротку роль у «Шоу Ернеста Каннінґема», наче я побічна персонажка у власній історії. Ти постійно всім кажеш, буцімто я чекаю своєї наступної пригоди, але коли я тобі про це казала? Можливо, я хотіла б відкрити новий курорт. Можливо, я хотіла б написати ще одну книгу. Але ти ніколи не питав, тому що ми завжди говоримо лише про тебе. І я знаю, що те, через що ти пройшов, зламало тебе, і знаю, що це було тяжко пережити. Але торік мій дім згорів. Я втратила свої засоби до існування. Однак віддала це запрошення тобі. Я не байдики б’ю «в очікуванні наступної пригоди», я чекаю на тебе. Але тепер я бачу, що це й усе, чим я для тебе є. Лише частиною твоєї історії. — Вона перевела дух. — Це мене лякає.
— Вибач, — сказав я просто тому, що не знав, що ще сказати. Мене навіть ніколи не запрошували в цю подорож. Вона зробила цей величезний, невимовно величезний жест для мене, і ось як я до неї поставився? Сором пік мені шлунок. Коліном я відчував тверду землю. Шум натовпу гучнішав, вони починали думати, що це найдовша пропозиція, яку вони коли-небудь бачили. У питанні бажаної тривалості пропозиція протилежна до сексу: що швидше, то краще.
— Уже пізно вибачатися, — сказала Джульєтт. — Ти думав, що я на це здатна.
— Я не…
— Хай на мить. Але навіть того, що це спало тобі на думку… досить. — Вона шморгнула носом. — Потіш мене. Чому б я це зробила?
Розуміти, коли запитання риторичне, — велика чеснота. Я зрозумів, що цієї чесноти не маю.
Я мав би зупинитися.
Мені точно не варто було слухати Симонин голос у голові: «Ніби ти анітрохи не вдячний… Та вони тобі просто в руки звалилися…».
— Можливо, ти хотіла допомогти мені… — ви хочете, щоб я зупинився, але, на жаль, я цього не зроблю. Зараз це звучить так само безглуздо, як і тоді, — написати книгу.
Вона подивилася на мене, як на офіціанта, що помилився із замовленням.