— Гадаєш, це мотив для вбивства?
Не знаю, чому я ще ворушив ротом. Здригнувся, коли сказав:
— І він дав мені поганий відгук.
— Це якесь старомодне сексистське лайно, Ерне. Не всі жінки вбивають лише тому, що гордість їхнього хлопця трохи понівечена. — Тепер вона сміялася. — Я вбила Генрі Мактавіша, бо ти отримав поганий відгук. Вау. Ти й справді думаєш, що це твоя історія.
— Будь ласка, Джульєтт. — Я глибоко вдихнув. — Мені шкода. Я не думав. Я нервував. Мій язик живе своїм життям. Будь ласка. Просто дозволь мені почати заново.
Я витягнув коробку з кишені, відкрив її і підніс обручку.
Натовп аплодував.
Розділ 20
Вона сказала «ні».
Розділ 21
Це виявилося складніше, ніж здавалося.
За критерієм безглуздості пропозиція, під час якої ти звинувачуєш свою дівчину в убивстві посеред подорожі, назавжди залишиться поза конкуренцією. Раніше я казав, що лише ідіот звинуватить Джульєтт у вбивстві. Цим ідіотом виявився я.
— Я їду додому, — сказала вона.
Я досі стояв на одному коліні, з піднесеною обручкою. Мої підколінні сухожилля напружилися: я не планував бути внизу так довго. Порада для тих, хто робитиме пропозицію: спершу зробіть кілька присідань.
— Що? Зараз? Ти не можеш просто поїхати.
— Це не шкільна екскурсія. Я можу робити те, що вважатиму за потрібне.
— Але потяг…
— Сьогодні ввечері я зніму кімнату в мотелі, а завтра полечу додому.
— Будь ласка, не їдь.
— Це не «ні, ніколи». Це просто «не зараз».
— «Не зараз», — повторив я. — А коли?
— Тобі потрібно з’ясувати для себе багато речей звідси й до Аделаїди. І я зараз кажу не про вбивство. Щойно ти дізнаєшся, чия це історія. Ось коли. Але зараз, — вона схопила мене за руку й підтягнула вгору, — позбудьмося ніяковості. Усі на нас дивляться. Тож дамо їм те, що вони хочуть.
Вона поцілувала мене, і довкола вибухнули радісні вигуки, заблискали спалахи камер. Сухі й холодні губи Джульєтт притиснулися до моїх, наче ми позували для папараці. Вона навіть підняла ногу, тож у виставі взяли участь і її стегна.
Пишу це зараз — той поцілунок застиг у часі завдяки цим словам і фотографії, яку Ліза Фултон надіслала мені електронною поштою перед тим як… добре, до цього ми ще дійдемо, — і я знову замислююся над запитанням Джульєтт: чия це історія?
Не буде спойлером сказати, що я спроможний усе це записувати, тому що винні були виявлені і з ними розібралися.
Це приводить до основного правила, якого я так наполегливо дотримуюся: оскільки я пишу від першої особи, то пережив події історії. Але те, що я це пишу, не означає, що історія моя чи що вона закінчилася. Я міг би писати це речення, наприклад, тієї миті, як хтось вибиває ногою двері мого готельного номера в Аделаїді й пускає мені кулю в лоб. Не написане розкриває історію, а прочитане.
Слова на сторінці не стануть спадком, доки їх не прочитають.
То що, як я записую це, а історія досі триває?
Дорогою по напій я пережив шквал поплескувань по спині. Знайшов оазу тільки біля Джаспера Мердока, який простягнув мені келих шампанського. Він був як ті гаки, якими чіпляють винищувачі на авіаносцях. Якщо йому і здалося дивним те, що я святкував заручини сам, він був надто ввічливим, щоб це зауважити.
— Здається, ми всі вас вітаємо, — сказав він, коли я спустошив келих одним махом і плюхнувся до нього за стіл. Він неправильно зрозумів мій пригнічений стан і знову наповнив мій келих. — Друже, я розумію. Пам’ятаю, як зробив пропозицію Гаррієт. Здавалося, що марафон пробіг.
— З другого разу легше не стає, — відповів я.
— Ох. — Він не знав про мій попередній шлюб, і це також означало, що моя книга лежала на його нічному столику нерозгорнута. Він злегка почервонів, а потім сказав: — Легше за розлучення, звісно.
Я саркастично підніс келих. Шампанське йшло просто мені в голову.
— Вип’ємо за маленькі досягнення, гадаю. Ви кращий у романтиці, ніж я. Того вечора я бачив пелюстки біля дверей вашого купе. Це ж була ваша кімната, правда? Поряд із Ваєттом. Чітко ви все зробили.
— За винятком того, що у Ваєтта від цього алергія почалася, — засміявся Джаспер. — То все Гаррієт придумала. — Він зобразив її ірландський акцент: — «Прикрасимо простір».
Я уважно глянув на нього.
— Як вам це вдається?
— Що саме?
— Не сприймати все це надто серйозно.
Джаспер зітхнув.
— Ви досі про Генрі?
— Якщо скажу, що ні, ви мені повірите?