Почувши це, Ройс кинувся геть, змусивши Брук ступити в кухонну нішу, коли минав її. Вона доєдналася до гурту позаду, але Ліза поклала руку на плече Брук і відвела її.
— Надто криваве видовище, — сказала вона. — Ви ще замолода, щоб на це дивитися.
Вольфганг зрештою першим увійшов до кімнати. Переступив через ноги Ваєтта й оглянув папери на столі: погортав верхні сторінки. Я увійшов слідом, оглядаючи кімнату в пошуках додаткових підказок, але, з огляду на її розмір, уже помітив більшість речей, що привертали увагу з дверей. Я не міг вирішити, спричинило безлад у кімнаті те, що в ній щось шукали, чи то був просто хаос передсмертної боротьби. Сумка Ваєтта стояла на підлозі застібнута. Якщо хтось щось і шукав, то робив це не надто старанно.
За плечем Вольфганга я бачив верхню сторінку стосу на столі — заголовок рукопису, набраний акуратним шрифтом на друкарській машинці: «Життя, смерть і віскі». Потім слова «Перша чернетка» й дата нашого від’їзду з Дарвіна, отже, він закінчив її або принаймні набрав титульну сторінку в перший день. Унизу від руки надряпано синім чорнилом: «Генрі Мактавіш». Історія проступила сама собою: Мактавіш закінчив рукопис, підписав його й передав Ваєтту, і це викликало суперечку, яку я випадково почув першої ночі.
— Це не роман про Морбунда, — сказав Вольфганг, підводячи погляд від рукопису. Я трохи здивувався: він не знав, що я чув, як Ваєтт скаржився саме на це. — Але це й не кримінальна історія. Це, ну… це проза. — Він підняв брови. — І доволі непогана.
Мою увагу не оминуло, що це був, мабуть, перший комплімент, який я коли-небудь чув від Вольфганга. Здавалося, це здивувало навіть його.
— Мактавіш писав прозу? — спитала Мейджорс.
— Ну, це все ще Мактавіш. Він ніколи не позбудеться всіх особливостей свого стилю — проза письменника схожа на татуювання. Деякі звички вмирають важко. Але він покращав у деяких аспектах. — Вольфганг, схоже, зрозумів, що був дуже добрим, тому зі смішком додав: — Припускаю.
Я подумав про Симону, яка хапала облизня від обсягів продажу книжок Вольфганга. Не дивно, що Ваєтта засмутив цей роман. Він був не просто відходом від добре відомого персонажа Мактавіша — він був переходом до потенційно менш продаваного жанру. Але це була цікава зміна, яка трохи олюднила Мактавіша в моїх очах. Навіть він, після всіх тих книжок, які продав, хотів, щоб його сприймали серйозно.
— Лізо, — звернувся я. — Тепер ваше слово. Кому зараз належить «Життя, смерть і віскі»? За законом.
Ліза на секунду задумалася.
— Усе ще Мактавішу насправді, навіть якщо він помер. Авторське право переходить на загал після смерті творця через сімдесят років. Отже, вчорашній день і, мабуть, плюс сімдесят років.
— Але Ваєтт збирався заробити на цьому гроші, тому Ройс і вважав, що він стоїть за вбивством. Мактавіш видає книгу, що не відповідає жанру, тож Ваєтт вибиває його з гри — і тоді вартість книги злітає до небес. Правильно?
— Так, але тільки завдяки збільшенню обсягів продажу, — сказала Ліза. — Право Ваєтта на публікацію роману взагалі не змінилося б. У нього або є контракт, який він тепер матиме зі спадкоємцем Мактавіша, або поточного контракту немає, а отже, він повинен купити авторське право в спадкоємця.
— Генрі все життя був холостяком, — сказав Вольфганг. — Сім’ї немає.
— Тож як тоді бути з авторським правом?
— Або будуть спадкоємці за заповітом, — відповіла Ліза, — або, припускаю, справу передадуть до суду на розгляд спадщини, і там визначать відповідного одержувача.
— І люди можуть стверджувати, що вони відповідні одержувачі, так?
— Так, це й означає розгляд спадщини — суд усе це врегульовує. — Ліза знизала плечима. — Але у випадку Генрі хто це може бути?
— Давно втрачені брати тощо, — пробурмотів Вольфганг, досі переглядаючи сторінки. — Вони виповзуть зі своїх схованок, щойно запахне грошима.
— А Ваєтт не підходить на роль спадкоємця?
— Тільки через те, що він видавець Генрі, — ні.
— Однак у них тривалі взаємини, — сказала Мейджорс біля косметичного дзеркала й маленьких шафок. — Можна припустити, що Ваєтт був спадкоємцем Генрі. Друзі на все життя можуть увійти до заповіту. Це знову дає Ваєтту мотив для вбивства. Але мотив для вбивства Ваєтта… Ну, друга в черзі людина, найімовірніше, дістане з цього вигоду. Гей, на тій ручці в його горлі зазначено бренд «Джеміні». Звідки беруть такі ручки?
— Це подарунок від видавництва, — відповів я. — У Ройса є така.
— Він тримав її під час своєї невеличкої промови, — сказав Вольфганг. — Смію сказати, він доклав чимало зусиль, щоб ми побачили її в його руці.