Я дивився у вікно на тисячі схожих на термітники пагорбів, що позначали шахти. Намагався визначити, де правда, серед багатьох теорій, мотивів і підозрюваних. Розкриття злочину було дуже схоже на видобуток опалів. Викопати яму, перевірити яму, покинути яму. Якщо чесно, я думав, що розгадав достатньо, щоб виключити на цей момент чотирьох підозрюваних, і мені потрібен був лише один фрагмент, щоб усунути решту. Мені просто треба було вирити ще одну яму.
Повнопривідний «ленд крузер» здійняв хмару пилу, пробираючись крізь колію, прорізану між опаловими ділянками, і зупинився поруч із потягом. Авто не мало вигляд поліційного, як і чоловік, який вийшов із нього, але було зрозуміло, що він чи то офіцер, чи то детектив. На ньому були невеликий рюкзак і крислатий капелюх, який від регулярного використання став м’яким — цілковита протилежність новенького туристичного спорядження, яке носив Дуглас. Чоловік був одягнений у бежевий фермерський комплект, що погано на ньому сидів, і мав такі густі вуса, що я подумав, він відростив їх, аби мухи не потрапляли йому в рот. Він протиснувся назад через двері «ленд крузера» й заговорив у рацію, встановлену на приладовій панелі, потім підійшов до потяга й постукав по борту барного вагона.
У коридорі було так тихо — інші гості краще дотримувалися правил, ніж я, — що залишати мою кімнату здалося незаконним. Після трьох днів у русі, коли колеса брязкали під нами, тиша тепер здавалася глибшою. У художній літературі вбивство — захопливе, але в реальному житті — це американські гірки адреналіну, і іноді вам потрібна хвилинка на самоті. Такий був настрій у вагоні: усі ізольовані й замислені.
Синтія спала на стільці біля кімнати Ваєтта. Я навшпиньках пройшов повз неї.
У вагоні-барі Аарон балакав із поліціянтом, коли помітив мене. Він миттєво підняв руку з витягнутим пальцем.
— Ні, — сказав він. — Ні. Ні. Тільки не це. Не ви. Зараз у нас є професіонали. Будь ласка, поверніться до своєї кімнати.
— Я хочу знати, що відбувається, — сказав я.
— Це той детектив-аматор? — Вуса поліціянта здригнулися від усмішки. — Той, хто допомагав?
— Він не допомагає, — твердо сказав Аарон. — Вони геть ошаленіли, якщо чесно.
— Ернест. — Я перетнув бар і подав поліціянтові руку.
Він потиснув її.
— Детектив Гетч.
— Будь ласка, детективе, — благав Аарон. — Цей фарс триває вже довго. Я не думаю, що ми маємо дозволяти його й надалі.
— Я все одно мав поговорити з Ернестом, то чому б не зараз? Упевнений, його внесок буде цінним.
Я не міг не напнути грудей. Мій внесок був би цінним. Так і є, хай йому грець. Детектив поклав одну руку мені на спину й усадив мене на стілець. Навіть крізь сорочку я відчув, що в нього товсті грубі руки. Він мав спокійний вигляд, не квапився: я з’ясував, що він збирався поїхати з нами до Аделаїди, а потім сісти на наступний потяг назад до Мангурі, щоб забрати свою машину.
— Розкажіть, що ви знаєте, напарнику, — попросив Гетч, і я визнаю, що трохи розхвилювався від слова «напарник».
— Ну, Генрі Мактавіш знепритомнів під час учорашньої ранкової панелі. Підозрюємо отруту. Можливо, героїн, хоча ми відкриті й для інших теорій.
— Ми?
— Алан Ройс і я.
— А, той, що колись був патологоанатомом? — Гетч тримав обидві руки схрещеними перед собою. Я припустив, що він один із тих детективів, чий розум такий гострий, що не потребує нотаток. Реальний тип Морбунда. Він поволі кивнув. — Ну, ви маєте рацію, як ми думаємо. Героїн. Згідно з аналізами крові.
«Ви бачили, — подумав я, — стажер чи ні, та Ройс виявився правий».
— А що ще? — запитав детектив.
— Більшість людей тут мали певну причину вкоротити віку Мактавішу, — відповів я. — Я б сказав, що це варіюється від неприязні до сильної ненависті, залежно від підозрюваного. Починаючи, наприклад, з С. Ф. Мейджорс. Вона думає, що Мактавіш…
— Так, так. — Гетч розчепив руки й відмахнувся від моїх пояснень. — Поговорімо про всі факти, перш ніж перейти до теорій. А як щодо другого вбивства?
— Це було сьогодні вранці. Ми знайшли Ваєтта — видавця Мактавіша — з проколотим горлом, уже після від’їзду з Аліс-Спрінгс. Тепер це ускладнює ситуацію: у Ваєтта був, мабуть, найбільший мотив убити Мактавіша, оскільки він мав намір заробити чималі гроші на збільшених посмертних обсягах продажу його наступної книги.
Я описав йому, як усе працює за лаштунками: чому останні слова Мактавіша — буквально його власноруч написане ім’я на титульній сторінці рукопису (імовірно, останній слід, який він залишив у світі) — збільшать цінність для видавця.