Я закінчив копати ями. Настав час знайти кілька опалів.
Я схопився за залізні поручні, перестрибнув через огорожу й із хрускотом приземлився посеред колії.
Розділ 28
Я не встиг подумати про наслідки того, що поїзд поїде в далечінь і залишить мене без тіні, їжі й води. А ще — про сорок кілометрів безплідної пустелі між мною та найближчим містом. І про те, що я на самоті переслідую потенційного вбивцю, пішки, тоді як у того був транспортний засіб. Я діяв інстинктивно й на адреналіні.
Я припускав, що на якомусь етапі його викрадуть, однак не знав, коли саме. Але потім побачив тінь у «ленд крузері» і пригадав, що Синтія спить, зрозумівши, що це сталося. Швидкий погляд через плече Гетча в кімнату Ваєтта — усе, що мені було потрібно: на столі біля вікна було порожньо. Рукопис «Життя, смерть і віскі» зник.
Я помчав уздовж рейок: потяг уже проминув «ленд крузер», тому довелося до нього повертатися. Поступово брязкіт «Гана» вщухнув, і тепер я міг чути, як хтось безуспішно намагався запустити двигун, а його спітнілі пальці зісковзнули з дротів, коли він помітив мене. Я був метрів за п’ятдесят від автомобіля, коли викрадач облишив спроби його завести, вийшов із машини в пустелю, секунду дивився на мене, а потім побіг через дорогу в опалові поля.
— Лізо! — крикнув я. — Постривайте!
Я зійшов із колій на поле, минув гігантський знак із зображенням черепа та схрещених кісток і написом: «Увага: відкриті шахти. Не заходити». Я проскочив повз нього. Ліза була попереду, відстань між нами скоротилася метрів на десять. Я стежив за нею й водночас намагався дивитися під ноги. У землі довкола зяяли шахти з кучугурами ґрунту поряд. Ліза була більш обережною біля них, ніж я, тож я наближався до неї.
— Я знаю, що сталося! — закричав я. — Будь ласка! Поговорімо про це!
Ліза не зупинилася. Тож я біг далі, петляючи між ямами й кучугурами і наздоганяючи її крок за кроком. Ближче. Ще ближче. Я зосередився на її спині, відстань скоротилася. Ще тридцять секунд — і я схопив би її.
Ліва нога зісковзнула вбік. Я подивився вниз і побачив, як ґрунт каскадом сиплеться в глибоку чорну діру. Хаотично змахнувши руками, відновив рівновагу. Секунду постояв, вдивлявся в отвір і з полегшенням видихав.
Коли я підвів очі, Ліза вже зникла.
Я покрутив головою, але її ніде не було видно. Усе опалове поле було безлюдне, порожнє. Мене оточували, як статуї, кучугури землі. Вдалині на тлі яскраво-блакитного неба виднілися крани й бури — здавалося, це ворушили своїми лапками величезні комахи. Я прислухався. Жодних кроків.
Вона не могла випередити мене так швидко. Я відновлював баланс лише кілька секунд. Вона впала? Я подумав, що тоді почув би крик. Вона, напевно, ховалася: мабуть, зайшла за одну з кучугур. Можливо, потайки перебігала від кучугури до кучугури, повертаючись до машини. Або кралася позаду. Я уявив на своїй спині руки й обернувся. Нікого. Тільки я й сотні мовчазних курганів.
Я просувався вперед, тепер акцентуючись на тиші, а не на швидкості, і зазирав за кожен горбок, який минав.
— Виходьте, Лізо, — казав я. — «Ган» поїхав. Тут лише ми.
Я рухався вперед широким кроком і намагався якнайглибше заглядати за тильні боки земляних куп. І тут я помітив лікоть. Його важко було розрізнити. Приблизно за три кучугури ліворуч від мене — Ліза справді рухалася назад до машини, непомітно перебігаючи від купини до купини, коли я відвертався. Я тільки мигцем побачив. Ступив крок убік, щоб краще роздивитися.
Насправді приказка має звучати так: «Не ходи спиною чи боком у Кубер-Педі», але зараз не кращий час проявляти свій педантизм. Цього разу я зробив ширший крок, просто в шахту — у повітря. Відразу нахилився вперед, уся нога була в ямі. Грудьми я вдарився об край, і з мене вибило повітря. Інша нога зісковзнула слідом. Я намагався вчепитися за щось руками, але хапався лише за гравій, крихітні грудки землі й каміння, які шматували подушечки пальців і відривали нігті на руці без рукавички. Я спробував закричати, але не міг нормально вдихнути. Ноги місили повітря. Я намагався впертися передпліччями в край, але вони зісковзували, бо сила тяжіння тягнула мене вниз. Я й гадки не мав, яка глибока ця яма, але навіть якби не вбився внаслідок падіння, все одно тут мене ніколи не знайшли б. Зламана нога й тиждень повільної смерті в темряві унизу. Я сподівався, що помру від удару.