Почулися кроки — хтось біг. Через мої смикання важко було сказати, звідки вони долинали. Моя спроба вибратися ставала дедалі більш відчайдушною. Але все, що я робив зараз, — це вигрібав більше й більше землі, мимохіть створюючи майже ідеальну воронку, якою сповз би вниз. На кінчиках пальців я відчував кров, липку й теплу. Ось зникає і другий комплект відбитків.
Я зісковзнув іще на кілька сантиметрів і зрозумів, що мені кінець. Червоний пісок був у моєму волоссі, очах, запікся в роті. Провалися, га? Сльози котилися по обличчю. Я гадав, чи зможу побачити небо з дна, чи помру в темряві. Я думав про Джульєтт, саму в тій камері. Мене цікавило, чи було в неї маленьке віконце, чи дивилася вона на ту саму блакитну пляму, яку міг би побачити з ями я і це змусило б мене почуватися не таким самотнім.
Я впав.
Розділ 29
Чиясь рука стиснула моє зап’ястя.
Плечем я відчув сильний ривок. Падіння зупинилося. Я підвів очі. На тлі сонця виднілася Ліза: ноги розчепірені, підбори вп’ялись у землю на краю ями. На мить ми зависли: я бовтався в ямі, а вона завдяки нашому розташуванню була достатньо важкою противагою, щоб зупинити падіння, але недостатньо сильною, щоб витягнути мене назовні. Я вп’явся колінами в стінку й так почав підніматися по ній, чіпляючись за ґрунт. Якось ми подолали силу тяжіння, і я опинився на поверхні. Я звалився на землю, притулився до неї щокою й насолоджувався кожним подихом. Ліза сиділа навпочіпки і трясла руками, щоб розслабити зап’ястя.
— Дякую, — сказав я.
— Я його не вбивала, — тихо сказала Ліза. — Нікого з них. І оскільки я не вбивця, я не дозволю вам гнити на дні однієї з цих ям. — Вона витерла ніс тильним боком руки. Її волосся було скуйовджене від бігу. — Але не думаю, що ви у щось із цього повірите.
Я перевернувся на спину, досі переводячи подих. Зубчасті камені впилися мені в шию. Ось чого бракує сценам екшну в таких романах: іноді всім учасникам потрібна перерва.
— Насправді саме в це я і вірю, — відповів я, спершись на лікті. — І знаю, що він вам заподіяв. В Единбурзі дві тисячі третього. Цей гаданий зв’язок неправда. Він вас зґвалтував.
— Він не… — Я подумав, що вона збирається заперечити, але тут її голос перейшов на пищання. — Він не зупинився. — Ми подивилися одне одному в очі. — Я заперечувала. Я справді була проти. Мактавіш сказав усім, що я сама хотіла. Я була молодою початківицею, яка подавала надію, він був старшим, великою шишкою. У це було так важко повірити. Вони всі думали, що я була вражена ним. Але це не так.
— Усе гаразд.
— Я ніколи нікому цього не казала. Але Мейджорс була в барі, перш ніж ми всі розійшлися. Я майже впевнена, що в глибині душі вона знала, що щось не так. Я підійшла до неї, благала підтримати. Але вона мовчала з тієї самої причини, з якої я зрештою замовкла. Ви б не зрозуміли. Я хочу, щоб мене знали за літературу, яку я створила, за мої слова й голос, а не за слід, який залишив на мені якийсь хтивий чолов’яга. — Вона зітхнула. — Звісно, спочатку я хотіла про це заявити. Навіть якби була сама. Я хотіла справедливості. Я намагалася відбиватись і подряпала йому щоку, тож його ДНК була в мене під нігтями. Але — можете в це повірити? — сталася клята помилка адміністратора, і вони неправильно позначили мої тести. А коли нарешті знайшли їх, результати вже ніхто не сприйняв, оскільки ніхто не міг бути впевненим, що їх не підробили. Ваєтт погрожував мені, сказав, що поховає мою кар’єру, і на той час я думала, що в мене немає іншого виходу, тому підписала угоду про нерозголошення. Гроші теж були. Але, якщо чесно, це було б моє слово проти його, і підписання угоди здавалося єдиним виходом. І мені… були потрібні гроші. — Вона із силою стиснула щелепи. — Як ви все зрозуміли?
— Із кількох причин. Ваєтт опублікував вашу першу книгу, а ви видали другу не в нього, що натякає на розлад. Авжеж, ви не захотіли б працювати з людиною, яка дозволила Генрі Мактавішу уникнути покарання за скоєне. Але це стає зрозумілим лише тоді, коли решта пазлів стають на місця. Моя агентка Симона колись була помічницею Мактавіша. Він має певний… скажімо так, тон взаємодії із жінками.
— Один зі способів це назвати.
— Він відвертий негідник, якщо хочете. Але це суб’єктивно. Як і той факт, що ви й Мейджорс відмовилися підтримувати звинувачення одна одної після Единбурга. Зрештою, ви там були разом. Напевно, кожна з вас бачила щось, що могло б допомогти іншій.
Ліза сама сказала мені це: «Це ж не свідчення в суді». Без Мейджорс Лізі бракувало характерного свідка. А оскільки речові докази були виключені, шансів на кримінальне провадження не було.