— Я потурала цьому. Вважала, що це нешкідливо — навіть корисно. Трохи віддушини. Як я вже казала, він мав бути на іншому континенті.
— До цієї поїздки.
— Саме так. Ай! — Ліза стиснула кабелі кінчиками пальців, посипались іскри, і вона струснула руками. Двигун захрипів, а потім заревів. Вона сіла на водійське сидіння й поплескала по панелі приладів. — Зрештою, дослідження окупаються.
Тоді ми рушили. Єдина дорога в Мангурі була та, що повертала до Кубер-Педі, тож Ліза поїхала бездоріжжям, паралельно до колії. Для потягу рівнина була достатньо пласкою, але для автівки — ні, тож нас різко підкидало й ми гепалися на сидіння. «Ган» мав вигляд цятки на горизонті.
— Коли вам надійшло запрошення, гадаю, вона благала поїхати з вами?
— Відчайдушно. Але я й чути про це не хотіла. Навіть не збиралася приймати запрошення — точно не бажала бути десь поруч із ним. Але дочка дуже хотіла з ним нарешті зустрітися. Ми влаштували величезну сварку, був такий галас, шо навіть затирка між плитками в кухні випадала. І, погарячкувавши, я розповіла їй, що він мені заподіяв. Що він мене зґвалтував.
— І вона все ж хотіла поїхати? — запитав я попри те, що вже знав відповідь. «Краще б я вірила їй».
— Правда ще більше розпалила її прагнення. Ви маєте зрозуміти: я не прохала її спокійно присісти й не пояснювала м’яко, що сталося. Я горланила про це через усю кімнату. — Щоб прочитати вираз мого обличчя, Ліза відвела погляд від рейок, де задня частина «Гана» ставала дедалі ближчою до нас, перетворюючись із розмитих обрисів на блискучу сталь. — Ви явно не маєте дітей. А якщо маєте, то не дівчаток. Вона розлютилася, звинуватила мене в тому, що я все це кажу, аби вона не поїхала. Вона розумна дівчинка й не дозволила б гніву затьмарити здоровий глузд, і вона знає, на що здатні чоловіки. Але ви маєте зрозуміти: у неї в голові був його образ. Її батька. Автора її улюблених книжок, оповідача її казок на ніч. Він роками розмовляв із нею через Морбунда. Вона не могла так легко замінити образ, який створила.
— Гадаю, вона знайшла спосіб поїхати без вас.
— Брук сказала, що як я її не візьму, вона сама за себе заплатить. Продасть свою машину, якщо потрібно. Я подумала, що краще бути тут і боронити її.
— Схоже, що захищати треба було не її.
— Вона їх не вбила б.
— Не думаю, що ви в це вірите.
У моїй голові промайнули розмови з Брук. Те, як вона набирається сміливості представитися Мактавішу. Те, як він втискає їй в руку ключ від своєї кімнати. Те, як руйнується перед нею його образ, який вона створила, заперечуючи попередження матері. Ключ, стиснутий так сильно, що врізається їй у долоню. Напис на віскі: «Від шанувальниці». Мактавіш шепоче до неї: «Це надто вишуканий напій, щоб пити його наодинці». Як вона сказала в купе люкс: «Хай ваші кумири лишаються на віддалі».
На кермі біліли кісточки Лізи. Чоловік, який її зґвалтував, і чоловік, який це приховував, були мертві. Мені не потрібно було на цьому наголошувати.
У Лізи були ті самі думки, що й у мене. Я точно знав, чому вона покинула Брук. «Хай на мить. Але навіть того, що це спало тобі на думку…» Любов не робить вас невразливим до сумнівів. Я знав це, як ніхто інший. Ліза розуміла, що, зійшовши з поїзда, зробить винною себе й це може дати шанс її доньці.
Ліза розшукала мене й розповіла, що мала, бо сподівалася, що я все запишу. І одного дня її дочка це прочитає та зрозуміє, що вона вчинила так, аби врятувати її.
Найсмішніше те, що й Брук вірила, ніби її мати здатна на такий злочин. Ось чому вона докладала зусиль, щоб познайомити мене з можливими мотивами Мейджорс, — відвертала мою увагу від мотивів матері. Обидві захищали одна одну.
— Навіщо ви везете мене назад? — запитав я.
— Тому що ви розкрили справу. Чи не так?
Я кивнув, але через підстрибування «ленд крузера» кивок вийшов енергійнішим, ніж я очікував, тож я додав:
— Майже.
— І ви не думаєте, що це вона. Я впевнена. Тож, можливо, ви їй потрібні. — Вона натиснула на газ, і двигун завив. — Ось чому я збираюся повернути вас на поїзд.
Я був такий зосереджений на Лізі, що дуже здивувався, коли перевів погляд і побачив просто перед собою задню частину «Гана». Ліза витискала вісімдесят і пригальмувала поруч із ним, знизивши швидкість до сімдесяти і тримаючись майже впритул. Зовні спокійного, медитативного стукоту коліс не було: потяг рухався з брязкотом і гуркотом.