— Ви побігли за мною не тому, що вас хвилював рукопис, який я забрала, — Ліза перекрикувала шум. — І не тому, що ви вважали мене вбивцею. Ви прийшли щось в мене запитати. Але й досі цього не зробили. Ви лише розповідали те, що знаєте. Потяг наближається. Тож краще запитайте.
— Мейджорс. Вона каже правду?
— Серйозно? Саме це запитання?
— Ви були там того вечора. Гадаю, вона розповіла Мактавішу версію історії, яка насправді не була реальною історією з газет. Саме її він викрав для «Злетіти з рейок». Правда?
— Ви зістрибнули з поїзда на повному ходу, щоб запитати мене про це?
— Я мав знати напевно.
— Ви вже знаєте. Хіба ви нічого не дізналися про Генрі Мактавіша? Що він робить? — Вона кивала. — Це чоловік, який відбирає в жінок. Він узяв моє тіло. І взяв її розум.
Розділ 31
Висуватися з вікна автівки на повному ходу набагато складніше, ніж це показують у кіно, не кажучи вже про стрибок.
Я тримався однією рукою за бічне дзеркало, а іншою — за дах, поки намагався вилізти з машини. Вікно не опустилося до кінця, і скло вп’ялося мені в стегна. У вухах ревів вітер, шини здійняли пилюку, яка засліплювала мене, а по щоках боляче били комахи. Я примружився від вітру й поглянув на «Ган». Ліза цілилася на майданчик для паління: підвела «ленд крузер» якомога ближче до колії, наскільки могла, щоб не зачепити її. Майданчик розташовувався надто високо, щоб на нього було легко застрибнути, але я був майже впевнений, що зможу зачепитися за огорожу й перелізти через неї.
Ми просувалися вперед, тепер порівнялися з поїздом. Огорожа була лише за кілька сантиметрів від моїх пальців. Я поставив одну ногу на віконну рамку, знайшов опору й напружив ноги.
— Я збираюся стрибати! — прокричав я Лізі. — Тримайте машину рівно.
Вона поворушила губами, але я не зміг її почути через вітер і шум потяга. Я сподівався, що вона мене почула. Я простягнув руку до поруччя, глибоко вдихнув і…
…машина шалено смикнулася, водночас гальмуючи й повертаючи. У голові запаморочилося, і мене нахилило вбік і вниз, до червоного ґрунту, перш ніж я підтягнувся в протилежний бік, забивши об дверну раму ребро. А потім задня частина «Гана» стала стрімко наближатися. Ми їхали швидше, і я просунув голову в салон саме вчасно, коли вагон прогримів повз вікно, розтрощивши бічне дзеркало в друзки.
— Вибачте. Телеграфний стовп, — пояснила Ліза.
Я глянув у заднє вікно й побачив велику колону, що зменшувалася позаду, біля колій: її довелося об’їхати.
— Наступного разу хоч попереджайте.
— Я ж сказала: не стрибайте.
Я дивився на потяг. Ліза послабила газ і знову під’їхала до майданчика для паління, цього разу тримаючись трохи позаду. Я крадькома глянув на спідометр. Зараз п’ятдесят. Поїзд трохи пригальмував.
— Можливо, нам знадобиться новий план. Цей героїзм перевершує мої можливості.
Ліза подумала секунду, а потім різко повернула кермо в бік рейок. Ми перескочили через них, за нами посипалися іскри, а потім вона так само швидко повернула кермо назад, розташувавши нас точно посередині. Рейки бігли між колесами автівки: тепер ми їхали прямо за поїздом.
Я кивнув, вражений.
— Це кращий план. Стежте за швидкістю. Схоже, вона трохи падає.
— Тридцять вісім, — сказала вона.
Я знову висунувся з вікна, але цього разу не заради стрибка вбік — натомість я переліз на капот. Усе відбувалося не так швидко, як у трюках із бойовиків, з огляду на те, що наші шкільні роки, у які ми могли б таке утнути, давно вже минули. Мої ноги однаково тремтіли. Якби я впав, то, можливо, і не загинув би. Але якби потрапив під «ленд крузер» чи застряг між машиною та поїздом або під самим поїздом, то не вижив би, хай яка була б швидкість, — я зрозумів це.
Ліза трохи просунулася вперед. Я почув приємний тріск металу об метал: ми підійшли так близько, як могли. Але просто переступити не вдасться: Лізі було складно підлаштовувати швидкість, тож просвіт варіювався від несуттєвого до надзвичайного, поки «ленд крузер» подавався вперед і назад. Я зайняв стартову позицію бігуна, тримаючи одну руку на лобовому склі.
Саме тоді задзвонив мій телефон.
Точніше, я відчув, як він гуде в моїй кишені. Мабуть, ми потрапили в зону прийому сигналу. Я витяг телефон і відповів, не дивлячись, хто телефонує.
— Джульєтт? — крикнув я.
— Ні, друже. Це Енді. Ти зайнятий?
Я подивився на зім’ятий капот «ленд крузера», який мчав ніс у ніс до хвоста швидкісного потяга, вітер проносився повз, коли я згорбився на капоті. «Ган» переважно прикривав мене від шуму вітру, тож я міг чути Енді поза всім цим хаосом.