Це дуже добре й гарно, коли герої у фільмах граються в копів і злочинців, але в реальному житті саме другорядні персонажі — усі оці Каннінґеми — приймають на себе удар і страждають, щоб хтось міг відсвяткувати перемогу. Мій батько намагався вчинити «правильно». І заплатив за це. Багата пара, яка тужила за своєю вкраденою донькою, не заплатила нічого, як не заплатила й Елісон Гамфріс, яка тиснула на свого інформатора заради підвищення. Після цього для Одрі вже не було правильного і хибного. У неї була родина — і була решта світу. Можливо, насправді вона знала, що означає це слово. Я стиснув її руку у відповідь.
— Марсело знає? — запитав я.
— Дізнався згодом.
— Ти ніколи мені не розповідала, — озвалась Евонна.
Я не був певен, чи говорить вона це з образи, чи просто завчасно захищає себе від допиту.
— Я мало пам’ятаю про той ранок. — З Одрі я не зводив очей.
— Ти був замалим. У тебе були якісь спогади, дуже сплутані й туманні, але ти слухав те, що я тобі казала. А я сказала всім, включно з тобою, Евонно, що Джеремі помер у машині, бо це було найпростіше і я боялася, що зайві запитання змусять Алана прийти по тебе або Майкла. Якщо чесно, я була не проти взяти на себе провину. Це іронічно, але якби Шаблі не розбили вікно, щоб забрати Джеремі, ви могли б померти втрьох. Тож я відчувала, що заслуговую на це.
— А сім років по тому Марсело допоміг тобі залагодити всі юридичні питання. Тоді ви влаштували символічний похорон. Тоді ти розповіла йому правду. Адже так усе було?
— Так. Він допоміг з усім розібратися, виконати заповіт Роберта й усе таке. Та думаю, що маю розповісти тобі ще дещо. Але не тут. Коли трохи заспокоюся. Поїхали звідси. Ключ у Біблії.
Евонна покопирсалася на столику біля ліжка, знайшла Біблію й витрусила з неї невеличкий сріблястий ключик. Вона відімкнула кайданки й допомогла матері встати з ліжка, але та зненацька вислизнула від неї й натомість потягнулася до мене. Я нахилився до мами, і вона підвелась, спираючись на моє плече.
— Я просто хотіла попередити Маколі, — сказала вона мені. — Ці люди вбивають дітей. Байдуже, для чого їм це — для викупу чи для залякування. Мені дуже шкода, що вони сприйняли це як погрозу.
Я не відповів, а просто обійняв її в надії, що цього буде достатньо, аби висловити моє розуміння. Я був радий, що тепер ми можемо поїхати. Ми залишимо цю гору, і все потроху налагодиться. Якщо не зважати на вбивства, це все-таки було успішне родинне возз’єднання.
Попри те що історія Одрі й заповнила багато прогалин, мене все ще мучили деякі тривожні запитання.
Якщо Ребекка Маколі не була єдиною жертвою Шабель, то як можна впевнитися, що в труні лежить її тіло? І як Аланові Голтону вдалося все-таки отримати річ, яку моя мати не змогла знайти тридцять п’ять років тому?
Евонна погодилася допомогти Одрі спакувати речі. Я сказав, що приєднаюся до них у фоє, і вирушив на пошуки Марсело, виношуючи в голові нові запитання. Утім, дорогою мою увагу відвернула бібліотека на другому поверсі. Вогонь досі палахкотів у каміні в глибині приміщення — там було так тепло, що в мене розпашілися щоки, а на чолі виступив піт. Чи, може, цей жар випромінював я сам — він підіймався десь із мого живота, повз угору шиєю. Інтуїція підказувала мені, що шматочки історії складаються докупи, але цілісної картини досі не було. Я окинув поглядом полицю з детективними романами «золотої доби». Одрі повернула книжку Мері Вестмакотт не на ту полицю — вона мала бути під літерою К, а не В, тож я поставив її на місце. Я провів великим пальцем по корінцях, наче сподівався знайти натхнення для грандіозного усвідомлення. У правилах Нокса про це нічого не було, але в жодному з романів, які я бачив перед собою, детектив не здавався й не їхав геть наприкінці книжки.
Та всі ці детективи були значно розумніші за мене. У мене не було автора, який смикав би за мої ниточки. Ніхто не обдарував мене надзвичайними здібностями. Мене не прийняли б у Детективний клуб. Пригадую, як думав, що єдине, у чому я впевнений, — це що я щось проґавив. Якусь дрібницю. Що в таких романах завжди є нюанс, який пояснює все, і часто це щось дуже й дуже незначне. Я чогось не помічав. Мені хотілося мати стару добру лупу стереотипного детектива. Або окуляр ювеліра.
А тоді я все зрозумів.
У таких романах фінальний момент просвітлення завжди описують метафорично. Детектив сидить і думає, а тоді в його голові раптом складаються фрагменти пазла, чи ж вибухають феєрверки, чи валяться кості доміно. Може, він блукає в темних коридорах, а тоді зненацька знаходить вимикач. Хай там як, а клаптики інформації зненацька зливаються в єдиний водоспад приголомшливого відкриття — така собі «Еврика!». Запевняю вас, що в реальному житті все не так драматично. Однієї миті я не знав відповіді, а наступної вже знав. Я перевірив свою підозру, підійшовши до каміна, і зрозумів, що не помилився.