Марсело зиркнув на дружину, і я помітив тінь сумніву в його очах. Зрештою він прокашлявся і сказав:
— Я нікого не вбивав.
— Власне, це ще одна брехня, чи не так?
— Я й пальцем не займав Майкла. Чи Люсі. Чи того хлопця в снігу.
— А я маю на увазі не їх.
— То просвіти мене. Кого я там, по-твоєму, убив?
— Мене.
Мій вітчим (знову)
Розділ 38
Вода в тому озері була така крижана, що від неї могло зупинитися серце, пам’ятаєте? Джульєтт довелося робити мені серцево-легеневу реанімацію. Ви можете сказати, що я граюся визначеннями, але я вважаю, що все по-чесному.
— Поміркуймо про те, що нам уже відомо, — сказав я. — Ми всі знаємо, що Майкл убив чоловіка на ім’я Алан Голтон. Дехто з нас знає, що Алан Голтон застрелив мого батька, Роберта. Одиниці з нас знають, що мого батька вбили тому, що він працював під прикриттям на поліцію. Останній клаптик інформації, його останнє повідомлення для детектива Гамфріс…
— Ти сказав Гамф… — озвалася Ерін. Вона швидко зібрала докупи шматочки пазла, які я викладав, і впізнала прізвище однієї з жертв Чорного Язика.
— Так, сказав. Ти забігаєш наперед, — усміхнувся я. — Останнім повідомленням Роберта були світлини з убивства, але до цього ми ще повернемося. Ці знімки так ніколи й не було знайдено, попри всі зусилля Алана й Одрі. А три роки тому вони несподівано з’явилися в Алана й він намірився їх продати. Марсело, ти щосили намагався зробити так, щоб я ніколи про це не дізнався.
Вітчим судомно стиснув пальцями бильця крісла, аж шкіра рипнула. Він нічого не сказав. Він чекав, коли я закінчу, щоб зрозуміти, як багато мені відомо. Не хотів утручатися завчасно й заповнювати прогалини, у надії спіймати мене на блефі. Але це не мало значення, бо я знав, що не помилився.
— Марсело, це ти влаштував Робертову угоду з детективом Гамфріс і бачив на власні очі, як усе полетіло шкереберть. Одрі також розповіла тобі про те, що Шаблі зробили із Джеремі, коли ти допомагав їй з паперами про смерть. Тому ти знав, наскільки небезпечним може бути те, що знайшов Майкл. — Більшість із присутніх не знала, про що саме я кажу, але я поки говорив лише з Марсело. — Коли побачив Майклові брудні руки та сміховинно велику вантажівку, ти запідозрив, що він відкопав щось важливе. І ти завжди вважав, що все це може бути якось пов’язано з Ребеккою Маколі. Ти не знав, що саме знайшов Майкл, але боявся, що люди знову помиратимуть — так само як загинув Роберт багато років тому. Ти хотів позбутися того, що він знайшов. — Я замовк на мить, даючи всім час усвідомити сказане. — Але… ти робив це не для того, щоб замести власні сліди. Ти зробив це, щоб захистити Майкла, чи не так?
Марсело втиснувся в крісло.
— Я не хотів тобі зашкодити. Я просто хотів, щоб вантажівка скотилася з гори. Думав, це скидатиметься на нещасний випадок, — зізнався він. — Це була стара модель, тож я зміг просунути плічка для одягу у вікно й підняти ручник. Але в мене не було ключів, щоб завести двигун, тож я просто налив гарячої кави під колеса, аби розтопити сніг. Мені завадив Кроуфорд, який саме побіг витягувати вас із сарайчика, тож довелося піти звідти. Я не встиг штовхнути вантажівку з гори.
Я почув голос Ерін у голові: «Там на землі якесь коричневе лайно, може, гальмівна рідина…» — і пригадав, що бачив порожній стаканчик з-під кави на задньому бампері.
— Я не думав, що хтось лізтиме в кузов і стрибатиме там. Мені дуже шкода, що з твоєю рукою таке сталося. Присягаюсь, я просто намагався завадити тобі дізнатися, що в тій вантажівці. Дідько, я навіть не знав, що там! Мене злякало тіло на схилі того ранку, і коли ти запитав мене про Гамфріс, я знав, що нічого доброго із цього не вийде. Я хотів, щоб ми не мали із цим нічого спільного, щоб людина, проти якої свідчили ті докази, відчувала, що її таємниця в безпеці. Я просто хотів, щоб усе це скінчилося. Присягаюся життям.
— Своїм чи й моїм теж?
— Я сидів із тобою, поки ти не опритомнів. — Здавалося, Марсело більше соромився зізнання у своїй доброті, аніж звинувачень у приховуванні вбивства. — Я не знаю, що б я робив, якби ти не отямився. Мені дуже шкода.
— То хто така Ребекка Маколі? — Енді підвів руку, як у школі. — Це якось стосується тієї старенької пари з валізою грошей? — Він сором’язливо роззирнувся кімнатою. — Що таке? Я нічого не розумію!
— Так, забігаю наперед. — Я вирішив облишити Марсело. — Знову ж таки, запитаймо себе, чому ми тут. Звісно, це мало бути родинне возз’єднання. Ми мали зустрітися як одна велика родина. — Сарказму в моєму голосі не помітив би хіба глухий. — Але ми саме тут, бо хтось обрав це місце. Чи не так, Евонно? — Я повернувся до неї. — Ти свідомо обрала найвідлюдніше місце, яке змогла знайти. Звідси не так легко виїхати. І ти наполягала на тому, щоб ми залишилися. Звісно, усі ми знаємо, як ти цінуєш грошові вкладення без можливості відшкодування, але ж це не єдина причина, чи не так?