— Я думаю, хтось мав би помітити, якби Софія вкрала п’ятдесят тисяч, — здійняв голос Марсело. — Вона вже все визнала. Може, досить?
— Софія може урвати мене, якщо я помиляюся.
— Якщо це важливо для Майкла й Люсі… — Софія набрала повні груди повітря. — Мені потрібні були гроші, щоб викупити те, що вкрала: платиновий «президентський» «ролекс» за п’ятдесят тисяч.
У Марсело нажахано відвисла щелепа. Він перевів погляд на свій годинник, постукав по ньому пальцем і тільки тоді зміг стулити рота.
Софію виснажило зізнання, тож я знову підхопив розповідь:
— Марсело ніколи не знімає годинника. Ми всі це знаємо. Хіба що коли йому проводили реконструкцію плечового суглоба. Його оперувала Софія. Вона скористалася операцією, щоб замінити його річ на фальшивку. Я подумав про це, бо, коли Марсело зацідив мені в щелепу на парковці, усі мої зуби лишилися на місці. Його модель годинника, з платиновим браслетом, має важити майже пів кілограма. Такий удар, навіть від старшого чоловіка — без образ, — мав би звалити мене на місці, як коли б він ударив мене кастетом.
— Він помітив би різницю, — пирхнула Джульєтт. — Це точно. Якщо фальшивка була така легка.
— Так, мав би помітити. Але Марсело відновлювався після операції. Будь-яка вага на його зап’ястку спершу мала здаватися йому цеглиною. З часом він звик до легшого годинника, вирішивши, що його плече так зміцніло. — Марсело спантеличено кліпав у простір, підіймаючи якісь невидимі тягарі спершу правою рукою, потім лівою, випробовуючи обидві. — Але річ у тім, що це був не простий годинник. Мушу визнати, що я завжди трохи заздрив йому. Якось навіть погуглив, скільки він коштує, тож уявіть собі моє здивування, коли Марсело сказав, що ця річ належала моєму батькові. Звісно, він був злочинцем, але робив це не задля показного багатства. Він ніколи не купував прикрас чи крутих автівок. Тому це здалося мені дивним. Думаю, годинник від самого початку був крадений, але навряд чи батькові дісталася б така річ під час поділу здобичі. А тоді я дізнався про світлини. Ті, що їх усі хотіли, але ніхто не знайшов, хоча бандити напали навіть на банк, де працювала дружина Роберта, щоб перевірити його сейфову скриньку.
— Роберт залишив годинник Джеремі, — пробурмотіла мати.
— «Ролекси» виробляють так, щоб вони були довговічними — їх рекламують як річ, яку можна передавати у спадок із покоління в покоління. Саме цей платиновий «ролекс» такий важкий, тому що він надзвичайно міцний, він навіть має куленепробивне скло, — «НАДІЙНИЙ, МОВ БАНКІВСЬКИЙ СЕЙФ», якщо вірити рекламі, якою пістрявіли мої соціальні мережі. — Тож він протримається довго і буде захищеним. Це бездоганний сховок для чогось важливого, якщо тільки воно поміститься під скло. — Я вийняв окуляр ювеліра з кишені й здійняв його в руці. — Джульєтт, дай-но мені Френкову медаль, будь ласка.
Джульєтт спантеличено насупилась, але взяла медаль у скляному футлярі й обережно перекинула мені.
Я спіймав. Я все перевірив завчасно, коли підходив до каміна трохи раніше: саме це переконало мене в правильності моїх суджень. Як уже писав на сторінці 127, я витратив вісімдесят слів на опис цієї штуковини не просто так.
— Джульєтт розповіла мені, що Ф-287, або ж Френк — так звати ту мертву пташку над каміном, — переносив мапу, дані про військові позиції та координати через лінію фронту. Та навіть у закодованому вигляді сама тільки мапа була б заважка для пташки. Я не одразу зрозумів, що твій батько помістив у рамку й саме повідомлення, Джульєтт. — Я підніс лупу до скла, де під медаллю був приклеєний клаптик паперу з дивними крапками. Навіть здалеку було видно, що невеличка крапка в лупі перетворювалася на детальну мапу. Розумію, що це вже не Крісті, а радше Ле Карре («шпигунські штуки», як казав мій батько), але потерпіть мене ще трохи. Хоч моя книжка про шпигунські романи продавалася не надто добре, зрештою, ця робота повернулася дивідендами. — Це називається «мікрокрапки». Так можна стиснути інформацію. Цілий аркуш паперу А4 або ж якесь зображення, як-от мапа, можуть поміститися в крапці завбільшки з друкарську. У Другій світовій війні розвідники обожнювали цю методику й часто поміщали такі крапки на звороті поштових марок. Це… — Я знову показав усім окуляр. — …було на приладовій панелі Майклової автівки, коли ми поховали Алана. Він також привіз цю лупу сюди. Ерін забрала її, коли Кроуфорд арештував Майкла. Це лупа, якою користуються ювеліри (не забувайте, що правильну назву — «окуляр ювеліра» — я дізнався, уже коли писав цю книжку, тож було б нечесно ретроспективно змінювати діалог). — Марсело, твій годинник, справжній «ролекс», мав мікрокрапку під склом. Роберт не вживав наркотиків. Шприц, який знайшли в нього і який наштовхнув усіх на думку, що він був під наркотою, коли стріляв на заправці, був зовсім не для ін’єкцій. Мікрокрапки такі крихітні, що, гадаю, їх можна приклеїти на щось лише тонесенькою голкою чи кінчиком пера ручки.