— Усе, як ти планувала, Евонно. — Дідько, Енді, я саме збирався це сказати. — Довбане родинне возз’єднання.
У бібліотеці запала тиша, яку порушувало лише завивання вітру надворі.
Нарешті Джеремі заговорив:
— Я не так собі це уявляв — бути зі всіма вами.
Він учепився однією рукою в поличку над каміном, обдираючи з неї пластівці фарби й обдивляючись усіх нас по черзі. Між ним і дверима було забагато людей, а за ним було лише дуже обмерзле вікно. Він міг би вистрибнути звідти й більш-менш безпечно приземлитися в пухкий сніг, але я був певен, що хтось із нас устиг би його схопити.
— Я… — непевно почав він. — Я так довго чекав, коли зустрінуся з вами. Думав, це буде по-іншому. — Джеремі говорив тим самим замріяним тоном, який я чув від нього біля дверей сушарні, коли приходив до Майкла: «То вам до нього все-таки не байдуже, я бачу?.. А я ріс без братів». — Я завжди був не такий, як інші. Мене не сприймали. Я бився з дітьми. А коли ма… — Він урвав себе, і я побачив, як роздимаються його ніздрі. — Спершу я подумав, що Алан бреше. Я завжди називав їх своїми батьками. Запитав їх, а вони просто… — Я бачив, що Джеремі важко про це згадувати. — А вони просто це визнали. Ці люди, яких я все життя вважав своєю родиною, були такі щасливі, коли це казали. Вони не наважувалися самі мені розповісти. У них були інші прийомні діти, але Вільямси завжди казали, що я їхній син. Вони запевняли, що нічого про мене не знають, що взяли мене без імені, коли мені було сім.
— Сім? — зойкнула Одрі. — Не дивно, що ніхто не знав твого імені. Де ти був ще два роки?
— Я не… пам’ятаю.
Джеремі марно намагався вивудити якийсь спогад. Але схоже, що всі вони були заблоковані: він був надто малим, надто змученим, надто занедбаним. Одрі забагато знала, і Шаблі так хотіли заткнути їй рота, що залякали історією про вбивство сина. Та їм забракло відваги все-таки виконати свою погрозу: вони викинули Джеремі на вулицю, на поталу долі. Як довго вони утримували його в себе і як довго він жив сам по собі, я так ніколи й не дізнаюся. Та можу уявити, як цей досвід може вплинути на юний розум — доказ цього стояв просто переді мною. Аналіз ДНК не надто широко застосовували тридцять із чимось років тому, та й оголошення про зниклих дітей не поширювалися так швидко, як тепер, через усюдисущий інтернет. Аналіз волосся міг довести певний ступінь спорідненості, але його давно вже не приймали як доказ у суді — якщо не вірите, запитайте детектива з Квінсленда, який поїхав аж в інший штат, щоб звинуватити Каннінґема. «Я бився з дітьми». Десь в іншому штаті Джеремі ріс безіменною дитиною в чужому місті.
— Алан сказав, що знає, хто я такий, — вів далі Джеремі. — Він сказав, що наглядав за мною, коли я був меншим, стежив за мною. Сказав, що мав убити мене, але відпустив, і що я маю бути вдячним йому за це. Він знав, що у Вільямсів були гроші, і хотів продати мені світлини, які начебто допомогли б мені віднайти душевний спокій. Я сказав йому відвалити, а потім побачив його в новинах. Його вбили.
— Тоді ти поговорив з Вільямсами? — припустив я.
— Ці люди мали нахабство називати себе моєю родиною, та при цьому й далі брехали. Вони брехали мені, казали, що не знають, хто я! Я розізлився і… Я не хотів… Бажав лише, щоб вони відчули, що відчував я… — Він став смикати себе за комір. — …а я взагалі не можу дихати, коли нервуюся.
— А Елісон? Ти взявся шукати її через ту роль, яку вона відіграла у справі Маколі. Як ти дізнався про це?
— Ні. Я знайшов її, бо хотів поставити кілька запитань, дізнатися більше про Алана. Наскільки я зрозумів, він був її підлеглим. — Джеремі все ще смикав нещасний комір. — Я спершу не знав, що це її провина. Вона змусила мого батька, мого справжнього батька робити речі, через які його вбили, просто щоб прикрити свою дупу. Але я тільки хотів поставити їй кілька запитань. Чесно.
Він потер чоло, облизав зуби.
Я розумів, що Джеремі щосили намагається відсторонитися від своїх учинків, але щиро вірить, що його штовхнули на це. Та навряд чи його аж так штовхали — як не крути, він їздив з усім необхідним для відтворення стародавнього способу тортур. Але я вирішив з ним не сперечатися.
— Ви ж розумієте, правда? — У цих словах було щось моторошне, наче він звертався до нас, як до рівних.
— Якщо ти так хочеш родину, то ми всі тут. — Я простягнув руки для обіймів. — Навіщо було вбивати Майкла?