— Поглянь, як вони до тебе ставилися весь цей час. І ти думаєш, що винен щось їм? Одного дня ти збагнеш, що родина — це не ті, чия кров тече у твоїх жилах, а ті, заради кого ти її проливаєш.
Вона заховала руки в кишені й вийшла в ніч.
Я повернувся до дивана й утупився в гроші, намагаючись осмислити цю дивну розмову.
Міркував про те, чи має Софія рацію. Може, я й справді почувався зобов’язаним перед родиною, попри те що вони свідомо відштовхнули мене. Може, саме тому приїхав? Але то було надто складне запитання, щоб осягати його опівночі, після кількох бляшанок пива, тож я облишив це длубання в собі. Натомість підійшов до телефона й передзвонив у кімнату номер 2.
— Алло? — на мій подив, у слухавці пролунав голос Софії. — Ерне?
— Ох, привіт, Софіє. — Я ще раз зиркнув на телефон, щоб переконатися, чи не помилився, але це й справді була кімната номер 2. Можливо, я помилився раніше, і блимала не ця лампочка, бо Софія тоді була зі мною і не могла телефонувати в мій будиночок. — Вибач, просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд. Ну, знаєш, надворі темно. Нам бракувало тільки, щоб ти впала в якусь розщелину й пропустила родинне возз’єднання.
— Ти називаєш це родинним возз’єднанням? Семеро людей? — Вона засміялася, і в слухавці затріщало. — Пф-ф. Білих людей.
Я спробував посміятися разом з нею, але така напускна нормальність не вкладалася в голові, і я здушено, дивно крекнув.
— Гаразд, Ерне, — сказала Софія. — Дякую за турботу. Пообіцяй, що подумаєш про це, гаразд?
Мені не треба було обіцяти, бо я просто не зміг би про це не думати, але я пообіцяв. Ми побажали одне одному гарних снів, і я поклав слухавку. Допив пиво, лишив фіранки розсунутими, щоб уранці у вікно світило сонце, і заліз нагору. Ліг у ліжко, повернувся набік і дивився на гострий хребет, що врізався в безмежне небо, почуваючись при цьому дуже маленьким. Мені було цікаво, що зараз робить решта. Софія в будиночку, розташованому трохи вище схилом, думає про гроші. Ерін лежить у ліжку в якомусь придорожньому мотелі з кусючими простирадлами й думає бозна про що. Майкл востаннє дивиться на це саме небо з вікна своєї камери й, мабуть, думає про те, що хотів би зі мною зробити.
Я трохи наївно сказав собі, що завтра всі проблеми розв’яжуться самі собою, і задрімав.
Розділ 6
Коли я прокинувся, то побачив, що повз моє вікно йде ціла процесія пухких зимових курток. Усі ці люди прямували в бік невеличкого натовпу, який зібрався трохи вище схилом, на похованому під снігом полі для гольфу. Там було осіб зо тридцять. Повз процесію проревів снігохід. Одна людина стояла ще вище на схилі й махала руками. Я не міг зрозуміти, що це означає: «сюди» чи «не наближайтеся». Сигнальна ракета пропалила осяйний слід у небі й вибухнула, кидаючи червоні відблиски на іскристий сніг. Світло швидко мандрує на засніженій поверхні, і, коли спалах згаснув, я помітив, що сніг досі мерехтить, але тепер до червоного кольору додався синій. Мерехтіння перетворилося на палахкотіння, відбиваючи якесь джерело світла десь біля гостьового будинку. Поліція.
Я зіслизнув з драбини, мов пожежник, трохи здерши при цьому долоні, і кинувся поспіхом напихати сумку грошима. На щастя, щось на пагорбі надійно привернуло загальну увагу, тож я зміг спокійно заховати гроші, покласти сумку в шафу й натягнути штани, перш ніж хтось устигне встромити до мене носа. Квапливо нацупив на себе одяг, відчинив двері й побачив, як повз моє шале йде єдина людина на цій горі, котра носить джинси.
— Енді! — гукнув я з дверей, навпомацки встромляючи ногу в лівий черевик. Він зупинився, повернувся в мій бік і помахав. Енді вирішив зачекати на мене, тож я перевальцем побрів до нього по снігу. Повітря тут було достатньо розріджене, щоб я засапався, поки дійшов. Моє дихання клубочилося в повітрі між нами, затуманюючи Енді окуляри. — Що відбувається?
— Якийсь бідака. — Він показав на пагорб і рушив далі.
Я розтулив був рота, щоб запитати, чи це хтось із наших, але Енді мав радше зацікавлений вигляд, ніж наляканий, тож я не став допитуватися. Поквапився за ним, радіючи, що вчора випадково зателефонував Софії та знаю точно, що вона повернулася додому без пригод. Після настання темряви в цих горах можна було легко замерзнути, навіть такої спокійної ночі, як минула. Я здригнувся. Це була б жахлива смерть.