Вона хотіла, щоб ми обійшли сліди, попри чорну хмару й завірюху, яка от-от могла їх знищити. Це означало, що її щось хвилювало: вона вважала, це місце злочину. На відміну від поліцейського, очевидно, бо він не збирався оглядати місцевість чи фотографувати щось. Можливо, пізніше йому доведеться просити знімки в допитливих спостерігачів, і тоді він буде радий, що не прогнав нас.
Ми з Енді стояли в ногах трупа, тож здавалося логічним, що візьмемо його за гомілки, а Софія з поліцейським — за руки. Ми щосили намагалися тримати його над землею, але, поки пленталися до сараю, його голова кілька разів закидалася й креслила канавку в снігу. Він був не дуже важкий, але тримати його було незручно. Я встромив пальці йому в черевик, щоб нога не вислизнула з руки. Це були добротні черевики, з металевим носком. Софія задкувала, притискаючи чоловікову руку до своїх грудей, але коп відвернувся від нас, тримаючи руки за спиною на рівні пояса. Я чув, як крекче біля мене Енді. Десь на півдорозі він повернувся до мене, і я побачив, яке напружене й похмуре його обличчя. Він зціпив зуби, а в бороді пінились крапельки слини.
Енді побачив, що я дивлюся на нього.
— Усе гаразд, друже? Хочеш зупинитися?
Я заперечно похитав головою. Я не сказав: «Усе гаразд. Я вже робив це раніше».
Розділ 7
Стосик дерев’яних палет у господарському сарайчику послугував непоганим прозекторським столом. Довкола нас були лавки, завалені інструментами, випотрошений снігохід, кілька генераторів біля купи шин у глибині приміщення, а також колекція кострубатих лижних черевиків, розвішаних на гвіздках уздовж стіни. Приміщення не опалюване, і через жерстяні стіни й бетонну підлогу відчуття було таке, що ми зайшли в холодильник. Цей побутовий сарайчик цілком міг зійти за польовий морг. Єдиною перевагою собачого холоду була відсутність запаху від тіла.
Ми поклали мертвого чоловіка на стос палет, який виявився трохи закоротким, і кінцівки трупа звисали з боків. Ми зупинилися на мить, щоб перевести дух. Я намагався не дивитися на почорніле обличчя. Читав колись про обмороження, про те, як чорніють і відпадають пальці й носи, але ніколи не бачив цього зблизька. Поліцейський нарешті вирішив зробити кілька знімків. Енді носком черевика чухав собі гомілку. Софія здригнулася, приклала складені ківшиком долоні до рота й подмухала на них, а тоді згадала, що нещодавно торкалася трупа, і опустила руки. Сфотографувавши все, що хотів, поліцейський повернувся до нас.
— Дякую, хлопці, — сказав він. Софія закотила очі, нагадуючи, що тягнула сюди труп разом з нами. Поліцейський повів далі, трохи затинаючись, але виправляти свою помилку не став: — Я не чіпав би тіла, але насувається заметіль, і я не хотів потім викопувати його з-під снігу.
Коп був на кілька дюймів вищий за мене (може, через черевики на товстій підошві) і на кілька кілограмів важчий (я міг би звинуватити в цьому пухку куртку, якби не його круглі щоки). На поясі не було кобури. Я не знаю, чому звернув на це увагу. У поліцейського були темно-зелені очі, і на віях замерзли кришталики льоду. Було очевидно, що цей ранок вибив його з рівноваги, бо погляд безладно блукав приміщенням і лише після цього впав на тіло, що, здавалося, остаточно зупинило мисленнєвий процес працівника поліції.
— Мене звуть Ерні, — озвався я, сподіваючись повернути його до реальності. — Ернест Каннінґем. А це Ендрю Мілтон. Софію ви вже знаєте. Вона також Каннінґем, дефіс, Ґарсія.
— Ґарсія, дефіс, Каннінґем, — виправила Софія, усміхаючись.
— Забираймося, дефіс, звідси, — сказав Енді. Як і коп, він дещо закляк і весь цей час простояв, утупившись у тіло. — У мене мурашки по шкірі від цього.
— Ох… — Поліцейський нарешті звернув на нас увагу. — Дарій. Точніше, офіцер Кроуфорд, але Дарій теж підійде. Якось зависоко для формальностей.
Він простягнув мені руку. Я показав на внутрішній бік його зап’ястка, де на манжеті виднілася темна пляма. Така сама пляма лишилася на його другому рукаві — мабуть, від того, що тягнув тіло.
— У вас кров на куртці, офіцере Кроуфорде.
Руки́ йому я не потиснув. Каннінґеми не вірять у фамільярність у межах правоохоронної системи.
Кроуфорд зблід. Він глянув на свої руки та втягнув повні груди повітря.
— Усе гаразд? — запитав я.
— Я, ем-м… нечасто маю справу з таким.
— З трупами?
— З убивствами, — утрутилась Софія.
— Що ж, може бути, але краще поки про це не говорити. — І Кроуфорд непереконливо всміхнувся.
Там, на горі, він не здавався надто тямущим, але тут справляв ще гірше враження. Від вигляду крові йому явно стало зле, втім, схоже, це теж змусило його усвідомити, що він втрапив у ситуацію, з якою навряд чи зможе впоратися.