— Я лише кажу, — натхненно підвищив голос Енді, пояснюючи щось Евонні, чим висмикнув мене з роздумів, — що тепер, після біткойна, ми знаємо, куди дивитися. Ніхто вже не говорить про подвоєння чи потроєння ставок, як це було з традиційними акціями. Тепер усе по-іншому.
Я помітив, як Софія вийняла з кишені клаптик паперу, тріумфально нашкрябала на ньому хрестик, а тоді підморгнула мені. Лише тоді я зрозумів, що геть забув про свою картку. Я не міг заповнити клітинку про Люсі, бо вона говорила не зі мною, а з Марсело. Я міг би викреслити праву нижню клітинку — «Зламана кістка (АБО хтось помирає)», — але вирішив, що це було б нетактовно. Тобто нетактовно робити це на очах у всіх. А виграти я хотів.
Посеред столу стояла піраміда з круасанів. Енді потягнувся до неї, але Евонна ляснула його по руці.
— Я помив руки, — заскиглив він.
— Деякі речі не відмиваються.
Вона обгорнула круасан серветкою і поклала його на тарілку Енді. Той похнюплено взяв до рук ніж і виделку.
— Не хвилюйся. Він устигне до бурі, — казав Марсело до Одрі, але за нашим столом панувала така незручна тиша, що всі нашорошили вуха, сподіваючись на розмову.
Усі, включно зі мною.
— А ми залишаємося тут? — запитала Люсі.
— Думаєш, вони виселяють весь комплекс щоразу, коли хтось влітає в дерево на екстремальних спусках? — Марсело буденно похитав головою. — Люди помирають на природі. А надто без відповідних навичок і знань… Якщо не поважаєш гору, то на що ти розраховуєш?
Він знизав плечима з упевненістю людини, яка вважає, що успіх у якійсь одній сфері миттєво робить її майстром у всьому. Я бачив, як Марсело верещить, наче вередливий підліток, через пінку на поверхні лате: якщо він не поважає бариста, то навряд чи шанує гори.
— Ніхто не поверне нам гроші, — додала Евонна, сьорбаючи апельсиновий сік. Вона зиркнула на Софію, ніби чекала від неї якихось заперечень. — Ми залишаємося.
— Та й чому б ми мали їхати? — закінчив Марсело її думку. — Можна сказати, що тепер ми знаємо про всі небезпеки й готові до всього.
Ми з Енді одночасно зиркнули на Софію. Я із цікавості, щоб поглянути на її реакцію, а Енді — виклично. Софія шкрябала тарілку виделкою, але голови не підвела.
— Не думаю, що Майкл буде радий приїхати й побачити тут море копів, які розпитують усіх про якогось мертвого хлопця, — припустила Люсі.
— Його вони не розпитуватимуть, — сказав Марсело. — Уночі він був за двісті кілометрів звідси.
— Просто я не думаю, що варто нагадувати йому про…
— Майкл може вирішити сам. Коли приїде, — пролунав твердий голос Одрі.
Вона вміла закінчувати суперечки так, наче була матір’ю всім присутнім. Ми залишалися. Усі. Це не обговорювалося.
— А що, як це Чорний Язик? — нарешті заговорила Софія. Енді мало не вдавився круасаном, хрюкнувши та здмухнувши крихти зі столу. — Знаєте, найчастіше люди гинуть у пожежі не тому, що згоряють. Вони задихаються. Вогонь випалює кисень з повітря.
— Не за сніданком, люба, — сказав Марсело.
— Це трохи драматично, — кашлянув Енді, стукаючи себе по грудях, щоб скерувати круасан куди треба.
— Що таке Чорний Язик? — хором запитали ми з Люсі.
— Новин ви, бачу, зовсім не читаєте? — запитав Енді, махаючи в повітрі невидимим ножем, наче маніяк із «Психо».
— Я серйозно, — сказала Софія. — Енді, як я вже казала тобі надворі, мене непокоїть те, що…
— Не втягуй мене в це, — перервав Енді.
— Ерне?
— Я вірю тобі, але дуже мало встиг роздивитися.
— Я не довіряла б Ернестові в таких справах — йому не вперше бити в спину.
— Люсі, я серйозно, — благально повернулася до неї Софія. — Послухай. З того, що я читала, усе цілком…
— Наша маленька героїня визначила діагноз, так? І ми маємо вірити тобі на слово? — Голос Евонни був таким знущальним, що я витріщився на неї. Я думав про те, з яким притиском вона сказала «вірити». — Ти бачила те тіло, мабуть, хвилину. Чи дві?
— Я тягнула його з гори, чорт забирай. Повірте мені. Тут щось не так. Сподіваюся, друзі офіцера Кроуфорда невдовзі будуть тут, бо я не впевнена, чи він розуміє, у що вв’язався.
У таких книжках, як ця, поліцейських можна розділити на два типи: Єдині Надії та Останні Надії. На цьому етапі єдиною надією Дарія Кроуфорда було залишатися Останньою Надією. Я не був готовий довіряти йому, як не довіряв би хронічному підривникові. Схоже, Софія думала так само.
— Ти хоч себе чуєш? — Тепер було очевидно, що Евонна налаштована з неї знущатися. Усе це походило на сцену в шкільній їдальні. Якби в руках Евонни було какао, вона вилила б його Софії на голову. — Ти взагалі твереза?