Енді знову вдавився круасаном, і я приготувався застосувати прийом Геймліха, якщо це станеться втретє. Марсело із шумом втягнув у груди повітря, шокований ремаркою Евонни. Та мене це не дивувало. Після аварії Евонна категорично не пила і явно вважала обурливим будь-що інше, окрім цілковитої тверезості.
— Чому ж ти не зголосилася допомогти? — сказав я, просто щоб не мовчати і щоб Софія побачила, що не всі тут проти неї. Я не збирався допитуватися за столом, бо тоді всі точно пересварилися б, але хотів почути ще щось про цього Чорного Язика.
Евонна відповіла, навіть не глянувши на мене й не зводячи очей із Софії.
— Бо думала, що він запрошує справжніх лікарів, а не відсторонених від посади.
Пригадайте: я лише пів години тому дізнався, що Софія покинула хірургію, тож не мав часу як слід обміркувати цю новину. Я чомусь сприйняв це як прояв кризи середнього віку, бажання щось змінити в житті. Але тепер Евонна виголошувала звинувачення. Мабуть, саме це вона тоді прошепотіла на вухо Енді.
Софія почервоніла. Вона скочила на ноги, і на якусь мить мені здалося, що зараз вона перестрибне через стіл і день офіцера Кроуфорда стане ще гіршим, але натомість сестра лише склала свою серветку, кинула її на тарілку і заявила, перш ніж вийти:
— Я досі в реєстрі.
— А без цього було ніяк? — засичав я до Евонни, коли Софія зникла з поля зору.
— Я здивована, що вона тобі не сказала. Я думала, ви з нею нерозлийвода. Що ж, тепер усе зрозуміло.
— Сказала мені про що?
— Про те, що на неї подали позов, — криво посміхнулась Евонна. «Може, п’ятдесят», — відлунив у моїй голові Софіїн голос. — Сім’я людини, яка померла в неї на столі.
Енді за її спиною підніс невидиму склянку й закинув голову, підносячи її до губ. Тепер я зрозумів, звідки взявся такий нищівний осуд у голосі Евонни й чому вона з таким притиском говорила про тверезість. Звісно, Софія могла випити, але вона завжди знала міру. Що сталося? Чому вона не сказала мені?
Я повернувся до Марсело.
— Якщо її судитимуть, ти будеш її адвокатом?
Марсело майже благально глянув на Евонну, але наштовхнувся на її гострий погляд.
Він похитав головою і сказав просто:
— Нехай розбирається сама.
Це було на нього зовсім не схоже. Я завжди думав, що Софія була його маленькою принцесою.
— Ти взяв Майклову справу про вбивство, але не захищатимеш свою доньку?
— Майкл своє відсидів, — сказала Люсі. — Частково через тебе.
— Скільки можна його захищати? — виплюнув я.
Прозвучало це жорсткіше, ніж хотів, бо хоч я й сердився, але не на Люсі. Зараз ми з нею мали бути на одному боці, але вона достоту вирішила заховати голову в пісок і скерувати свій гнів на когось (на мене), замість того щоб прийняти свій біль і щось робити зі своїм зруйнованим шлюбом.
Щоб покласти край суперечці, Одрі застосувала свій класичний прийом демонстративного вставання з-за столу. Тепер усі мали встати й розійтися. Але я не закінчив. Я був розгніваний. Кроуфорд допитливо спостерігав за нашим столом. Мабуть, ми говорили голосніше, ніж нам здавалося. Мені було цікаво, чи знає він, що ми Каннінґеми (читай: підозрювані за замовчуванням). Офіцер натякнув на Майклів приїзд, тож я подумав, що він знає.
— Не можу повірити, що з нас усіх це кажу я, але невже ми щоразу розбігатимемося з-за столу, грюкаючи дверима? Невже не можна спокійно порозмовляти пів хвилини? Це родинне возз’єднання. Може, варто… навіть не знаю… почати якось возз’єднуватися?
Сам не розумію, чому це сказав. Можливо, смерть того чоловіка все-таки на мене вплинула, або ж у виразі обличчя Софії, яка, почервонілою, підводилася з-за столу, я побачив той самий остракізм, який відчував останні три роки. Можливо, я вирішив, задля кого готовий пролити кров. А може, переїв бекону.
Пойнятому полум’ям чоловікові, може, і не вдалося розтопити сніг, але моя мати могла б це зробити лише кількома словами. Уперше цими вихідними вона звернулася безпосередньо до мене:
— Родинне возз’єднання розпочнеться, коли приїде мій син.
Моя дружина
Розділ 9
Я не хочу про це говорити.
Мій батько
Розділ 10
Думаю, час розповісти вам про те, як помер мій батько.
Мені було шість років. Ми побачили все в новинах, перш ніж нам потелефонували з відділку. У фільмах вони завжди приходять додому. Рідні чують такий обережний, короткий стукіт у двері — вам точно відомо, про що я, — і вже знають, які новини почують, перш ніж відчинять двері й побачать за ними поліцейських, які тримають кашкети в руках. Розумію, що це дурня, але пригадую, як у нас закалатав телефон і я подумав, що він дзвонить якось похмуро. Він звучав точно так само, як і тисячу разів до того, але тієї миті цей дзвінок здавався на мілісекунду довшим, на децибел гучнішим.