Помітивши мене, моя мати згорнула книжку, встала з крісла й відвернулася, удаючи, що заклопотано шукає ще щось на полиці-сноуборді, промаркованій літерою «В».
— Одрі, — промовив я. — Ігнорувати мене вічно не вийде.
Вона поставила книжку на полицю (на місці бібліотекарів я не ставив би її під літерою В, адже Мері Вестмакотт — це псевдонім Агати Крісті, проте це лише ім’я — дрібниця, чи не так?), а тоді повернулася до мене. Побачивши, що я заступив собою двері, мати насупилася.
— Прийшов позловтішатися? — Вона схрестила руки на грудях. — Сказати, що мав рацію щодо нього?
— Власне, я хотів запитати, чи тобі вже ліпше.
Вона замислилася на мить — або в неї не вкладалася в голові моя турбота, або мати просто намагалася пригадати вчорашнє алібі, — а тоді виплюнула глузливо:
— Я сама можу про себе подбати. — Схоже, вона теж помітила надмірну турботу з боку рідних, яку, поза сумнівом, сприймала як загрозу своїй незалежності. Мабуть, Евонна вже казала їй щось про вік і слабке здоров’я, а я лише роз’ятрив рану, запитавши, як вона почувається. — Це все?
Мати підійшла до мене, явно намірившись обійти.
— Майкл зашкодив людині, мамо. Я вчинив так, як уважав правильним. — Я навмисно сказав «уважав», хоча знав достеменно, що то був правильний вчинок. — І зараз я роблю те саме.
— Ти говориш, як твій батько. — Одрі похитала головою.
Це не був комплімент. Але я нашорошив вуха; вона вкрай рідко говорила про нього.
— Чому?
— Роберт міг виправдати все що завгодно. У нього кожна крадіжка мала збити казковий куш. Кожна була останньою. Він навіть себе вмів умовити, аби здобути власне прощення.
— Прощення?
Мій батько не здобув жодного прощення; він загинув у перестрілці з двома поліцейськими, одного з яких убив. Або ж вона просто мала на увазі, що він умовляв себе перед кожним злочином, переконуючи себе в тому, що робить це для родини, що так треба і що йому стане гідності відмовитися від наступної крадіжки. Зовсім як Люсі зі своїми цигарками.
— Батько був поганою людиною. Ти ж це знаєш, правда?
— Він був йолоп. Якби він був просто поганою людиною, я змогла б із цим жити. Але він був поганою людиною, яка вважала себе хорошою, — ось звідки були всі його проблеми. А тепер ти змушуєш мене дивитися, як припускаєшся всіх тих самих помилок. І ти чекаєш, що я всміхатимусь і вдаватиму, що все гаразд? Саме тоді, коли наша родина нарешті зібралася… а тепер ще й це…
Її слова мене різонули. Тих самих помилок, яких припускався мій батько? Вона вважає мене причетним до смерті Зелених Черевиків? Це було обурливе звинувачення.
А тоді, позаяк вона завдала мені болю й позаяк я ніколи раніше не казав їй цього в обличчя, я спалахнув:
— Це Майкл — убивця.
— Так, він когось убив. Але чи робить це його вбивцею? Люди вбивають одне одного й отримують за це медалі. Люди вбивають одне одного, бо така в них робота. Майкл не виняток. Ти ставиш на нього клеймо вбивці? Може, ти ще й про Евонну думаєш те саме? Чи про Софію? Якби ти опинився на його місці й змушений був ухвалювати ті самі рішення, маючи ті самі причини, котрі могли бути в нього, як ти вчинив би і ким після того став би?
— Це не те саме.
— Хіба?
— Мені здається, тіло в сарайчику з тобою не погодилось би.
— Майкл не вбивав його.
— Вірю. — Я лише тоді усвідомив, що справді вірю в це, інакше не відповів би так швидко. — Але хтось це скоїв. І дуже дивно, що це сталося саме цими вихідними, коли сюди приїжджає Майкл. Це якось стосується нас, я певен.
Схоже, це зачепило Одрі за живе. У знервованому виразі її обличчя та квапливих поглядах, які вона кидала мені за спину, було щось іще.
Я вирішив скористатися нагодою і ступив крок їй назустріч, стишивши тон.
— Ти знаєш, хто той чоловік?
— Ні. — Я не хочу руйнувати інтригу, але скажу, що вона не бреше. — Але він не один з нас. Це єдине, що має значення.
— Чого ти мені не кажеш?
— Тож ти хочеш знайти вбивцю, так? Бо тобі простіше уявити когось із ножем і пістолетом, щоб спіймати цю людину, знаючи, що вона погана, і тому ігноруючи решту. Що буде, коли ти знайдеш його чи її? Змусиш заплатити? Адже це нормально, коли вбивця помирає наприкінці роману — власне, так і повинно бути. А що, як саме Майкл це скоїв з Аланом? І це лише кінцівка Майклової історії, яку ти переплутав з початком? — Після цієї тиради Одрі довелося перевести дух. Я поволі перетравлював правду в її словах. — Ми тут через тебе. Майкл сидить у тій кімнаті через тебе. Це твоїх рук справа. Ти точно такий, як твій батько. Він розумів, що лишає нас самих, що ми муситимемо боротися, але все одно покинув нас, і ми заплатили за це високу ціну. Усі ми. — Її слова бриніли отрутою. — Якби ж тільки він залишив нам якусь зброю, щоб ми могли боротися. Але він цього не зробив. У банку не було нічогісінько. І ти вчинив з Майклом так само.