На якусь мить я подумав, що мати звинувачує мене в привласненні Майклових грошей, і вже хотів був запитати, звідки їй відомо, коли збагнув, що вона говорить про злидні, у яких залишив нас батько. Хоча, по правді, назвати це злиднями не можна було. Утім я не знав, чи важко їй було виховувати нас самотужки. А може, вона все-таки не мала на думці нічого конкретного.
— Тато був убивцею. Зовсім як Майкл. — Я проігнорував її аргумент і вирішив триматися незаперечних фактів. — Єдина різниця між ними полягає в тому, що Майкл не нарик.
— Твій тато не був нариком! — проревіла Одрі.
— У нього був шприц, мамо. Припини брехати собі!
— Припини нервувати матір, — пролунав голос у мене за спиною: там стояв Марсело, тримаючи в руках чашку чогось коричневого й паркого.
Він сказав те жартівливо, але вже за мить оцінив ситуацію та посерйознішав. Відсунув мене від дверей одним порухом передпліччя, й Одрі прослизнула повз, дорогою вихопивши чашку з його руки, а тоді хутенько подріботіла геть.
Марсело здійняв брови.
— Усе гаразд?
Я кивнув, але вийшло надто машинально, тож обдурити його не вдалося.
— Знаю, усе полетіло шкереберть. Як на мене, Майкл явно хоче з тобою поговорити. Ця маячня з адвокатами — тимчасова, і вже за кілька годин усе стане на свої місця. Але поки що пропоную підіграти: може, вдасться схилити офіцера Кроуфорда на наш бік, якщо він побачить, що ми готові співпрацювати. — Я зауважив, що Марсело стривожений. — Ох, тільки не подумай, що я опускаю руки. Я знищу його трохи згодом, обіцяю. Від нього нічого не лишиться. Але я знаю, коли треба піти в атаку, а коли краще грати їм на руку. Наразі я на лаві запасних. Поговори з Майклом, бо це те, чого він хоче. Ми приймаємо його подачу й граємо в його гру, а не в Кроуфордову.
Мені мимохіть подумалось, чи всі вітчими сиплють спортивними метафорами, чи це щось унікальне, притаманне суто Марсело.
— Але адвокат тут ти. І дуже вправний. Завдяки тобі він отримав лише три роки в справі про вбивство, а це нічогенький результат. Чому він тепер тобі не довіряє? — запитав я.
— Не знаю. — Марсело знизав плечима. — Схоже, він більше нікому особливо не довіряє. Може, він тобі скаже, чому.
— Коли вперше зустрічаєшся з клієнтом, як ти знаєш, хто герой, а хто злодій? — запитав його я. — Тобто я розумію, що ти маєш бути неупередженим, але ти ж думаєш про те, чи безнадійна ця людина, чи її ще можна врятувати?
— Саме тому тепер я беруся за корпоративні справи — там про таке думати не треба. Вони всі покидьки.
— Я серйозно.
— Я знаю, друже. — Він простягнув руку й стиснув моє плече. Марсело завжди знаходив для мене якесь альтернативне слово, що дало б змогу не називати мене «синку» — так, наче йому незручно було це вимовляти, навіть зараз. «Друже» було одним із серйозніших варіантів, наступною сходинкою після «хлопче». — Ти питав про свого батька.
— Одрі сказала, що він був поганою людиною, яка вважала себе хорошою.
Марсело замислився на мить.
— Не мені судити.
Я відчував, що своє судження він сформулював, але вирішив не тиснути.
— Ви були друзями. Яким він був? Ви були близькі? — Я сам здивувався своїм запитанням.
Марсело почухав потилицю. Він довго підшукував слова.
— Так. Я добре його знав. — Він демонстративно зиркнув на годинник. Йому явно не хотілося про це говорити — можливо, тому що тепер він живе з дружиною загиблого клієнта. — Мені краще знайти твою матір.
Я зупинив його.
— Чи можу попросити про послугу? — Він кивнув. — У тебе ж є якісь зв’язки в поліції та всіх тих юридичних колах, так? Ти міг би розпитати про жертв Чорного Язика? Люсі каже, що це жінка на ім’я Елісон Гамфріс і ще одне подружжя, Марк і Жанін Вільямси. Будь-яка інформація буде корисною.
Марсело помовчав якусь мить. Мабуть, міркував, чи варто заохочувати мене до розслідування.
— Як, кажеш, звали ту, першу жінку?.. Вільямси й?..
— Елісон Гамфріс.
— Я тебе почув. Добре, чемпіоне. — Він трохи розслабився й розправив плечі. На щастя, Марсело не став грайливо штурхати мене в плече, інакше нам довелося б іти надвір і кидати м’яча, а я не взяв із собою бейсбольну рукавицю. — Розпитаю знайомих.