— Гаразд, я скажу тобі, що нічого катастрофічного не сталося. — Говорячи це, вона вистукувала ложечкою по краєчку чашки. Мені подумалось, що ритмічне дзенькання допомагає Софії не надто заглиблюватися в спогади. Водночас цей рух не здався мені несвідомим: схоже, вона робила так, бо вважала, що це здається буденним і невимушеним. — Я не вперше втрачаю пацієнта.
Отже, тема «Інше».
— Але не подумай, що мені байдуже, бо це не так. Мені паскудно. Щоразу. Але операції мають ускладнення. У нас є новітні технології та чудові ліки, але навіть найменші втручання мають свої ризики. Навіть зламана рука може вбити, якщо в тебе станеться емболія. Ти знав це?
— Це те, що сталося з твоїм пацієнтом?
— Слухай, я просто людина. Я виконую свою роботу. У мене бувають гарні дні й не дуже.
— Хочеш сказати, що ти помилилася? Ти першокласна спеціалістка, Софіє. Марсело довірив тобі своє плече, а воно потрібне йому, щоб драматично стукати кулаками по столах у судових залах. Це те саме, що оперувати на голосових зв’язках Бейонсе.
— Ти трохи перебільшуєш, як на мене. А тато… що ж, ти знаєш, як він любить усе контролювати. — Вона знову дзенькнула ложечкою. — Я вже думала про це так і сяк і можу чесно сказати, що ні, я не помилилася. Я все робила правильно в тій ситуації, яка склалася. Якби таке сталося ще раз, я робила б те саме. Експертиза мене виправдає. Просто люди, які подали позов, мають зв’язки в адміністрації лікарні, тож справа трохи затягнулася. І через це дехто розпустив язика.
Погляд Софії метнувся в бік Евонни. Може, мені лише здалося, але та миттєво відвела очі, наче Софія підбила більярдний м’яч, який зрикошетив від стіни й ударив її у спину. Евонна не мала ніяких зв’язків у медичній сфері, та й узагалі я не назвав би її впливовою людиною. Я обвів поглядом залу. Енді роздобув десь колоду карт (або, може, він завжди носив їх при собі на випадок, якщо хтось захоче подивитися на аматорські фокуси — це було на нього схоже) і тепер розважав себе пасьянсом. У протилежному кутку Люсі затиснула в губах цигарку. Ні, я не збрехав про її останню цигарку. Перш ніж Люсі запалила її, до неї підійшов офіціант і попросив вийти надвір. Люсі тужливо зиркнула на засніжене вікно, рама якого аж рипіла від натиску завірюхи, і сховала цигарку в кишеню.
Я досі думав про Евонну.
— Коли проводять експертизу операції, то враховують алкоголь? — запитав я.
— Чому ти про це подумав?
— Що ж, ти знаєш, як Евонна ставиться до алкоголю. І вона справді на тебе напосідається. Я гадав, вона зла, бо вважає, що ти псуєш нам вихідні своїми теоріями про вбивство, а тепер бачу, що вона намагається виставити тебе безвідповідальною п’яницею, а ми з тобою знаємо, що це не так. Мені здалося, що її щось зачепило за живе. — Софія набрала повні груди повітря, щоб відповісти, але я вчасно похопився. — Ні, вибач. Слухай, мені явно треба навчитися опитувати людей, не звинувачуючи їх на кожному кроці. Я просто кажу, що після того нещасного випадку Евонна з головою поринула в усі ці клуби анонімних алкоголіків. Вона знає там усе вздовж і впоперек, її поважають. Вона була б гарною спільницею. Якщо це стосується алкоголю. Ти знаєш, що ми завжди тобі допоможемо.
Софія пирхнула.
— О так, ще та святенниця. Схоже, ти дещо призабув, якщо вважаєш, що вона змінилася після нещасного випадку. Так, вона спробувала кинути й протрималася кілька тижнів. Але в неї добряче їхав дах. Татові з Одрі довелося взяти все у свої руки, щоб нарешті вона схаменулася. Це не та людина, у якої я просила б поради.
Той нещасний випадок, його наслідки та реабілітація Евонни справді злилися в моїй пам’яті в єдину подію. Я чомусь не усвідомлював, що ці три події насправді були розкидані в часі.
— Але ти не відповіла на моє запитання.
— Я випила один келих вина, — сказала Софія, нарешті поклавши ложечку. — Годин за вісім до операції, не менше. І я їла тоді. Утім, коли щось таке трапляється, вони встромляють носа в усі шпарини. І якщо якийсь інтерн скаже, що бачив тебе в барі — до речі, це був ресторан — напередодні ввечері, а вони не можуть цього перевірити, проте їм здається, наче ти заливаєш за комір, це ускладнює справу. Може, той інтерн з кимось мене сплутав, або ж він хоче за щось помститися, або хтось лагідно переконав його… — Софія склала в «окей» великий та вказівний пальці. — …прикрасити свою розповідь. Це серйозна справа, і декому це вигідно. Ведуться залаштункові ігри. Мораль історії: ніколи не вечеряй у місці, куди студенти-медики ходять перекинути чарчину. Казати, що ти прийшов туди поїсти, — це все одно, що переконувати когось, наче купив «Плейбой», аби читати статті.