— У горлі дере?
— Ні, це моє ім’я. Ерн. Скорочено від Ернест.
— Тоді чому вас так не називають? — кинула Джульєтт.
— Ви знайшли б спільну мову з моєю матір’ю. — Я обійшов черговий візочок, намагаючись не порушити місце злочину на ньому: дві зіжмакані бляшанки енергетика та обгортку з-під шоколадного батончика. — Їй я теж граю на нервах.
Джульєтт зупинилася в кінці одного з коридорів, перед дверима без номерного знака (застосувавши дедуктивні навички, я здогадався, що це не гостьовий номер), і встромила ключ у замок. Перш ніж відімкнути, вона озирнулася на мене.
— Знаю, що вам хочеться якнайшвидше зустрітися з братом. Але ненадовго вас затримаю. — Я помітив, що її губи дуже обвітрені, як це часто буває в альпіністів: помережані тріщинками й укриті кірочками. Здавалося, в них можна встромляти кайло й так дертися нагору. — Ох, мене звуть Джульєтт, до речі. — Нарешті вона вимовила своє ім’я. Моя редакторка щойно полегшено зітхнула. — Я допомагала вам з ланцюгами для коліс.
Джульєтт сказала це, наче надавала мені якусь нову інформацію, тож я промовив: «Так, пам’ятаю», щоб виправити її, але голос прозвучав якось гортанно. Зараз мені здається, що майже хтиво. Джульєтт затримала на мені погляд.
— Схоже, я справила враження. Ви мало не познайомили мене зі своєю матір’ю. І припиніть дивитися на мої губи.
Я не сказав їй, що думав не про поцілунки, а про те, як мені хочеться здерти одну з тих кірочок, проте все одно почервонів.
Джульєтт відімкнула двері, за якими виявився захаращений кабінет з двома зсунутими докупи столами посередині. Жодним порядком тут не пахло; підлогу та стіл укривали паперові гори й долини. По периметру кімнати були розташовані книжкові полиці з помаранчевими теками, але ці зародки організації чомусь лежали горизонтально. Я подумав, що людина, яка не вміє користуватися полицями, не мала б засуджувати мою колісно-ланцюгову неспроможність, але вирішив нічого не казати, досі почуваючись присоромленим від того, що мене спіймали на спогляданні жіночих губ. На обох столах стояло по кремезному комп’ютеру, які можна було б з’єднати між собою та використовувати як штангу. Від кожного з них тягнулося по клавіатурі нездорового жовтуватого кольору, притаманного лише колись білим стародавнім комп’ютерам та постільній білизні підлітків.
Джульєтт сіла в чорне шкіряне крісло й забарабанила по непіддатливих клавішах однією рукою, другою підкликаючи мене до себе.
— Давно ви тут? — запитав я, частково для того, щоб дізнатися щось про неї, а почасти щоб вирахувати, з якого століття цей комп’ютер.
— Я зростала тут і в Джиндабайні — там була школа з гуртожитком, — механічно відповіла Джульєтт, явно більше зосереджена на відклеюванні від стола скам’янілої від різноманітних нашарувань миші, поки та не піддалась із лунким «поп». — Це сімейна справа. Дідусь збудував цей курорт разом зі своїми друзями — мабуть, вони хотіли жити якнайдалі від людей. У двадцять з хвостиком я переїхала у Квінсленд — чесно кажучи, просто шукала місце, де було б тепло. Курортом керували мама з татом, а коли вони померли… Що ж, родина іноді нав’язує тобі певний життєвий шлях, бо, коли повернулася сюди шість років тому, щоб продати курорт, я… що ж, гадаю, я вгрузла в цю гору.
— Кров не водиця, — кивнув я.
— Напевно.
— Ваш дідусь був солдатом? У якій війні? Я бачив медаль у бібліотеці.
— У Другій світовій. Чекайте… Ха! Ні ж бо. Це медаль Френка.
— Френка?
— Ф-287, якщо офіційно, але дідусь називав його Френком. Птаха тобто.
— Те опудало голуба? — хрюкнув я. — Знущаєтесь?
— Це медаль Дікін. Її дають тваринам.
Я подумав про вигравіювані на ній слова — «МИ ТЕЖ СЛУЖИМО», — і все стало на свої місця. Клаптик паперу був, певно, закодованим повідомленням, яке перекидали через ворожі позиції, прив’язавши до лапки голуба. Це скидалося на пригоду, варту діснеївського мультфільму.
Джульєтт вела далі:
— Мені найбільше подобається історія про корабельного кота, який підіймав бойовий дух матросів і боровся зі щурами. Серйозно. Дідо любив цю пташку — натренував цілу зграю таких, але Френк був його улюбленцем. Він приніс мапу з позиціями кулеметників, чисельністю військ, іменами, координатами. Урятував багато життів. Повернувшись додому, дідусь замовив його опудало. Трохи дивно виставляти його ось так, на загал, але мені воно подобається. — Джульєтт постукала пальцем по монітору. — Ох. Ось воно.
Це було відео в зелених тонах, зняте камерою спостереження; Джульєтт погортала його на моніторі, а тепер зупинила. Схоже, та камера була десь над головним входом у гостьовий будинок, бо я бачив обриси схилу, парковку, пристойний шмат під’їзної доріжки й трикутні тіні від кількох шале скраєчку. Мі́сця, де знайшли тіло, звідси видно не було. У лівому нижньому кутку відео було зазначено час: за кілька хвилин десята вечора. Зелений відтінок відео, мабуть, був якимось нічним фільтром.