— Що це за номери? — Я показав на шале.
— Це парний ряд: два, чотири, шість і вісім.
Марсело з Одрі жили в номері п’ять, тож їхнє шале не потрапляло в кадр. Софія мешкала в другому номері, на самому краєчку монітора — було видно лише куточок даху. Я мав бути в шостому, але Евонна з Енді забрали моє шале, бо приїхали на день раніше і їхній номер ще не підготували. Я не знав, у якому номері жила Люсі.
— Я в четвертому.
— Я знаю, містере Каннінґеме.
— Стежите за гостями? Це втручання в моє особисте життя.
— Невже?
Вам може здатися, що вона фліртувала, але на тому етапі я ще не був певен. Вона торкнеться моїх губ своїми аж за 95 сторінок, коли я буду голий, якщо вам цікаво.
— В інших шале хтось живе? — запитав я.
— Лише ваша компанія. Половина порожні.
— Гаразд. А ця камера рухається? Не надто вдалий кут.
Джульєтт похитала головою.
— Якби ми не прикрутили її намертво, вона не витримала б жодної хуртовини. І взагалі це не оглядова камера, а снігова. Вона тут, щоб люди бачили, який вигляд має курорт саме зараз, і планували свої поїздки відповідно… ну, знаєте, вчасно прилаштовували ланцюги на колеса… — Вона замовкла на мить, даючи мені час перетравити шпильку. — …брали теплий одяг, вирішували, чи замовляти перепустку на підйомник. І вона не знімає відео. Бачите? Це окремі знімки.
Джульєтт клацнула мишкою, і я побачив, що «відео» справді складалося з окремих знімків — судячи з часу, камера спрацьовувала що три хвилини. Час від часу в кадрі з’являлася сіра пляма, коли хтось ішов до свого шале, але користі із цих знімків обмаль, бо зображення таке розмите, що впізнати за ним людину майже неможливо. Звісно, там було видно ще під’їзну дорогу, але трихвилинного проміжку між знімками цілком достатньо, щоб автівка могла прослизнути непоміченою. З власного досвіду я знав: треба кілька хвилин, щоб добрести від шале до гостьового будинку, бо бігти навряд чи вийде, тож принаймні тут у камери були непогані шанси спіймати когось, навіть якщо впізнати його чи її не вдасться.
Ми дивилися «відео». Мабуть, Джульєтт пришвидшила його, бо кожен знімок з’являвся на моніторі десь із двадцятисекундним інтервалом замість реального трихвилинного. Близько одинадцятої ночі до шале номер чотири підійшла якась людина — саме тоді до мене приходила Софія. Десь за два десятки кадрів вона знову з’явилась і зникла за краєм монітора, де мало бути шале номер два. Звісно, з окремих знімків важко було сказати щось про напрямок руху постаті, але побачене цілком вкладалося в те, що я вже знав. Я сподівався побачити ще когось біля шале номер два між знімками Софії, але мені не пощастило. Хай хто там був, він чи вона бездоганно втрапили в трихвилинне вікно — або неймовірно пощастило, або це було сплановано. Відтак нічого цікавого не було, якщо не зважати на кількох курців під гостьовим будинком і дві тіні, які трималися за руки та дивилися на зорі. Я також не побачив нікого, хто підіймався б пагорбом у напрямку поля для гольфу.
Коли час у кутку екрана перевалив за першу ночі, я помітив, що Джульєтт стисла мишку міцніше. Вона чекала на щось. За кілька знімків вона зупинила відео.
— Мою увагу привернуло ось що, — сказала вона. — Зелених Черевиків немає ані серед гостей, ані серед працівників, і ніде поблизу не повідомляли про зниклих осіб. Я зв’язалася по радіо з іншими курортами, але його ніхто не знає, хоч і всі про це говорять. — Джульєтт показала на аркуш паперу на столі: роздрукований перелік імен та прізвищ — мабуть, це гості. Біля кожного ручкою поставлено «пташку» — усі на місці. Про це я вже знав від Люсі, але був радий побачити підтвердження.
Мені було цікаво, чому Джульєтт так серйозно за це взялася. Бажає пустити мене хибним слідом? Чи просто тут так нудно, що їй хочеться якихось пригод? А тоді мені в око впав трохи товстіший стосик паперів, з якого стирчали жовті закладки з поміткою «Підписати тут», він лежав під роздруківкою. Перелік гостей затуляв його майже повністю, але у верхньому кутку я помітив емблему, схожу на логотип дуже відомого рієлторського агентства. (Такі речі автоматично привертають до себе увагу в детективних романах, чи не так? Про деякі важливі подробиці просто неможливо згадати завуальовано, тож я міг просто написати напівжирним шрифтом: «На її столі лежав договір купівлі-продажу нерухомості».) Може, вона не настільки вгрузла в цей курорт, як запевняла.