— Ох, зрозуміла. Ви пишете книжки про те, як писати книжки, яких ви ніколи не писали, і їх купують люди, які ніколи не напишуть власних книжок.
Чесно кажучи, я не міг їй заперечити. Ви здивуєтеся, дізнавшись, скільки письменників-невдах готові обміняти долар і дев’яносто дев’ять центів на відчуття, що вони розвиваються. Я не вважаю свої книжки поганими, але вони не надто допомагають письменникам, а лише дарують їм упевненість. Я не пишаюся цим, але й не можу сказати, що мені соромно.
— Це теж робота.
— То хто такий цей Нокс?
— У 1929 році він склав правила написання детективного роману. У своїх книжках я звіряю з ними сучасні детективи. Майже всіма цими правилами нехтують нинішні літератори, бо люблять махлювати. Нокс називав ті вказівки десятьма заповідями. Конан Дойл був раніше. Чому він був несповна розуму?
— Господи, та він же вірив у фей. Полював на них. Після смерті першої дружини й сина ходив на сеанси, щоб говорити з ними. Був упевнений, що нянька його дитини — медіум. Він був такий навіжений, що намагався переконати Гудіні, який прямо стверджував, що магії не існує, у тому, що сам Гудіні — це і є магія.
— Це одна із заповідей Нокса, — сказав я, замислившись на мить про те, чи можна називати згорілого чоловіка, який не розтопив під собою сніг, чимось потойбічним. — Друга, якщо точніше. Нічого надприродного.
— Тож ці правила… вважаєте, це тому ваш брат покликав саме вас? Усе якось притягнуто за вуха.
— Ні. Гадаю, він хотів бачити саме мене, бо я найменш каннінґемний з усіх Каннінґемів.
— Це як?
— Я не з їхньої компанії.
Сподівався, це прозвучить грайливо, але в мій голос якось просочилася отрута. Дарма я це сказав.
— Я не хотіла… — почала Джульєтт, але передумала говорити. Вона похитала головою, згорнула вікно із записом з камери спостереження та встала з-за столу. — Власне, ви маєте рацію. Мені варто показати це Кроуфордові. Сподіваюся, насправді тут ніде не вештається вбивця, бо тоді наша доля опиниться в руках письменника. Думаю, забити його до смерті однією з ваших книжок у твердій палітурці буде не надто складно.
— Лише цифрові, — пискнув я. — Самвидав.
— Що ж… — Джульєтт схопилася за живіт, наче це було найсмішніше, що вона чула у своєму житті. — Якщо ви таки плануєте розбиратися в тому, що відбувається на цій бісовій горі, мені лишається сподіватися, що ви справді читали щось крім «Шерлока Голмса», бо навіть Артур Конан Дойл вірив у привидів.
Розділ 18
Перш ніж зустрінуся зі старшим братом у сушарні, я маю розповісти вам дещо про свого молодшого брата. По-перше, його звуть Джеремі. По-друге, я не певен на всі сто, який час тут правильно використати: його досі звуть Джеремі, але також його звали Джеремі. Думаю, обидва ці твердження правдиві. Будь ласка, не думайте, що я навмисно заплутую вас, використовуючи неправильний час, — я справді не знаю, як краще. По-третє, я сидів біля нього, коли він помер.
Мені важко це писати, і не лише через загіпсовану руку.
Говорячи про нього, ми завжди кажемо просто «Джеремі». Я помітив, що так часто буває, коли хтось помирає дитиною. Так, наче вони не встигають «ужитися» у своє прізвище. У цьому Софія зі мною не згодна — вона вважає, що в крові немає нічого особливого і що ім’я у свідоцтві про народження не має жодного значення, та водночас вона виправляє людей, які міняють місцями частини її подвійного прізвища. Саме так ви перетворюєтеся з Ернеста, який пише кривеньку «Е» яскравою крейдою на асфальті, на Каннерса з футбольної команди другокласників, а потім на містера Каннінґема, який говорить у мікрофон у судовій залі, і, зрештою, на «Ернеста Джеймса Каннінґема», чиє ім’я надруковано у вінку на буклетах, які роздають на порозі церкви. Бо після смерті тобі повертають твоє ім’я — повністю. Це я теж помітив. Це спадщина. Саме тому Джеремі так і лишився Джеремі.
Я не кажу, що він не один з нас, бо він істинний Каннінґем, у глибинному сенсі цього слова. Але ім’я «Джеремі Каннінґем», на мою думку, робить його дрібнішим, прив’язує його до нас. Як Каннінґем він приходить у мої сни, після яких я прокидаюся з пересохлим ротом і нудотою. Без рамок цього прізвища Джеремі — просто частинка неба, подув вітру, свідомість.
На мою думку, в детективних романах імена теж важливі. За своє життя я прочитав безліч розв’язок, у яких детектив вдумується в прізвисько чи псевдонім і несподівано відкриває його приховане значення (наприклад, Ребус — це головоломка, якщо ви не знали) або ж виявляє приголомшливу анаграму в чиємусь імені. У романах про розслідування дуже люблять анаграми. Більшість імен у цій книзі — справжні, хоча деякі я змінив із законних міркувань, а деякі — просто так, тож якщо ви, читачу, випишете наші імена й спробуєте застосувати метод дедукції, то відкриєте дещо несподіване раніше, ніж треба. Хоча я не проти, якщо ви все-таки це зробите. Але мене звуть Ернест — це правда. Тут немає жодного прихованого сенсу.