— Слухай, Ерне, це наші гроші… — тепер він точно благав.
І він справді пропонував мені гроші.
— Ми не можемо просто покинути його тут, — відказав натомість. — Я не покину, — додав так твердо, як ніколи ще не говорив у своєму житті.
Майкл замислився на хвилину. Кивнув.
— Піду гляну, як він.
Він підійшов до тіла й присів біля нього. Так Майкл сидів кілька хвилин. Я був радий, що поїхав із ним; і досі вважаю, що це було правильно. Звісно, старші брати рідко слухають молодших, але я був потрібен йому там. І я зробив усе правильно. Чоловік виявився живим, і ми можемо відвезти його в лікарню. Я майже нічого не бачив за Майкловою спиною, бо брат досить високий, але бачив, що він схилився над чоловіком, сидячи біля нього навпочіпки, і тримає руки біля його голови, бо знає, як треба фіксувати шию в разі травми хребта. Худі братові плечі ходили ходором. Він робить серцево-легеневу реанімацію — «запускає» цього чоловіка, наче газонокосарку. Мені було видно чоловікові ноги. Я помітив, що на ньому немає черевиків. Майкл сидів там досить довго. Щось тут було не так. Ми на сторінці 23.
Майкл звівся на ноги й підійшов до мене.
— Тепер його можна поховати.
Не це він мав сказати. Ні. Ні. Усе це неправильно. Я позадкував і гепнувся на дупу. Липка павутина обвила мені руки.
— Що сталося?
— Він просто припинив дихати.
— Просто припинив?
— Просто припинив.
— Він мертвий?
— Так.
— Ти впевнений?
— Так.
— Чому?
— Просто він більше не дихає. Іди чекай у машині.
Моя зведена сестра
Розділ 2
До моєї історії ми обов’язково дійдемо, але спершу маю розповісти дечиї ще. А поки скажу, що я хотів би вбити людину, яка вирішила влаштувати наше родинне возз’єднання на гірськолижному курорті.
У мене є правило відмовлятися від запрошень, до яких приєднують табличку в «екселі». Але педантична підготовка до будь-чого є спеціальністю тітки Евонни, і в електронному листі про родинне возз’єднання Каннінґемів і Ґарсій, прикрашеному анімованою сніжинкою, зазначалося, що присутність усіх запрошених обов’язкова. Я добре відомий своїм умінням вигадувати найрізноманітніші відмовки: хворі домашні улюбленці, зламані машини, термінові рукописи й таке інше. Хоча, по правді, останні три роки ніхто особливо не наполягав на моїй присутності.
Але цього разу Евонна чітко дала зрозуміти, що не приймає відмовок. Запрошення обіцяло веселі та спокійні вихідні, де всі ми зможемо гарно провести час. Тітка виділила напівжирним шрифтом слова всі ми, а також слово обов’язкова. Так, я майстер відмовок, але навіть я не можу змагатися з напівжирним шрифтом. І хоча Евонна написала всі ми, не згадуючи мене особисто, я добре знав, кого вона має на увазі. А це означало, що я мушу приїхати. До того ж, заповнюючи в «екселі» табличку із запитаннями про алергії, розмір черевиків, бажаний ступінь просмажування стейків та реєстраційний номер автівки, я все-таки дозволив собі замріятися про засніжене село й вихідний біля каміна в дерев’яній хатинці.
Натомість у мене змерзли коліна і я на годину спізнився на обід.
Я не підозрював, що доведеться пхатися туди нерозчищеною дорогою. То був ясний день, і слабеньке сонце підтопило сніг якраз достатньо для того, щоб мою «хонду сівік» заносило на дорозі в різні боки, тож довелося повертатися й орендувати ланцюги для шин утридорога, а потім стояти навколішки в сніговій каші, щоб їх приладнати. Шмарклі замерзли під носом, і я, мабуть, досі стирчав би там, якби якась жінка на «ленд ровері» зі шноркелем[1] не зупинилася й не допомогла, глипаючи на мене із сумішшю співчуття й легкого осуду. Я поїхав далі, дивлячись, як стрілки годинника невблаганно повзуть уперед, і вмикаючи поперемінно то обігрівач, то кондиціонер, щоб не пітніли вікна, але з ланцюгами на колесах я міг їхати не швидше ніж сорок кілометрів за годину. Я точно знав, на скільки спізнююсь, завдяки розкладу, який Евонна розіслала всім табличкою в «екселі».
Нарешті я побачив потрібний поворот, позначений викладеною з каміння пірамідою, з табличкою «Відпочинковий комплекс „Скай лодж“!» і стрілочкою праворуч. Знак оклику пробуджував у мені неясну тривогу, наче хтось намагався привернути мою увагу, кричав розвернути автівку й не їхати на родинне возз’єднання Каннінґемів. Не було кому показати цей знак оклику, але я знав, що Ерін теж насмішив би цей наївний ентузіазм, тож просто уявив, як вона сміється, і порадів цьому. Я знаю: це мило, що наші імена є майже анаграмами. Коли люди питали, як ми познайомилися, ми відповідали: «За абеткою». Тупо, я знаю.
1
Шноркель — повітрозабірна трубка, яку іноді виводять на дах позашляховиків. (