Я затнувся.
— Я розумію, про що ти. — Майкл потер чоло, як тер невеличку вм’ятину від керма на лобі тієї ночі, коли приїхав до мене додому з Аланом Голтоном у машині. — Я знаю, що мама була до тебе дуже сувора. Гадаю, ти тоді був надто малий, щоб зрозуміти, як це важко. Однієї миті нас було п’ятеро, а іншої — лише троє. Ось так. — І він клацнув пальцями.
Я кивнув, згадуючи прийомних батьків, у яких ми з Майклом жили, коли нас забрали в Одрі.
— А коли нарешті вона повернула нас… Я думаю, річ була не в тім, що вона не хотіла втратити нас, а в тім, що вона не хотіла, щоб ми втратили одне одного. Ти колись думав про це?
«Увесь час», — не сказав я. «Ти це зробив», — не сказав я. «Родина не кредитна картка», — не сказав я.
— Я часто думаю про Джеремі, — сказав я натомість.
— Ми втрьох… ти, мама і я… в один рік втратили батька і брата. Є причина, чому вона так довго не могла наважитися на похорон Джеремі. Ти ж пам’ятаєш про це, чи не так? Я думав, вона просто не може стерпіти два похорони поспіль.
— Але сім років — це дуже довгий термін. Я вже був підлітком, коли ми влаштували невеличку церемонію для Джеремі. То було в день його народження.
— Тоді я був радий і відчував, що вже достатньо дорослий, щоб зрозуміти, щоб оцінити це. Адже хіба це не згуртувало нас якимось чином? Тобто ніщо… — Майкл говорив це в підлогу, хитаючи головою на кожному слові. — Ані лом, ані війна, ані трикляте нашестя інопланетян не зможе розділити Каннінґемів. А тоді… — Він звів на мене очі й тицьнув пальцем мені в груди. — Ти зробив це.
Я здригнувся й потупився, сподіваючись уникнути Майклового погляду. Лише тоді помітив, що на його таці є виделка, але немає ножа. У мене була лише мить, щоб визначитися: йому не дали ножа з міркувань безпеки чи він заховав його й будь-якої миті може вийняти з рукава.
— Якщо ти покликав мене сказати, що не робив цього, то скажи вже нарешті.
— Я вбив Алана Голтона, — повільно протягнув він, наголошуючи на кожному слові.
Мені хотілося застромити пальці у вуха й висолопити язика, як роблять діти. Мозок гарячково заповнював прогалини. Я не хотів чути про те, як він вибрав випадкову жертву й убив чоловіка на снігу, а тепер радо сидить у затхлій сушарні, просто щоб опинитися зі мною наодинці. Як спланував це з Люсі, бо саме вона запропонувала сушарню. Я не хотів, щоб останнім, що почую у своєму житті, були його вихваляння. Як він нарешті дістався до мене. Як він спав з моєю дружиною. (Гаразд, мені не зовсім байдуже. Трішечки не байдуже.) Кортіло перекинути стілець і кинутися до дверей, але для цього довелося б спершу встати й повернутися до Майкла спиною, і якби він захотів кинутися на мене, я не встиг би й кроку ступити. А якщо в нього був ніж…
Тож вирішив, що треба торгуватися.
— Я привіз гро…
— Я зробив це свідомо. — Майкл здійняв руку, наказуючи мені замовкнути. — Я схопив його за шию і тримав, поки він не зм’як. А тоді ти… ти, мій брат… відправив мене до в’язниці.
А тоді він кинувся на мене — блискавично, наче гримуча змія.
Зненацька в голові побіліло, наче в моїй свідомості теж знялася хуртовина або я вже помер, але ще не зрозумів цього, а Майклові руки обвилися довкола моєї…
…спини.
Моєї спини. Не шиї. І в тих руках не було ножа. Він обіймав мене. Я обережно взяв його за плечі. Вони й справді були широчезні.
— Дякую, — пробурмотів він мені в плече. Я досі був приголомшений і досі не був певен, живий я чи ні та чи буде в таких умовах ввічливе «будь ласка» безглуздим. Майкл шморгнув носом. — Я знаю, ніхто в цій родині не сказав тобі, що ти вчинив правильно, і я останній, від кого ти чекав це почути.
— Щось таке.
— Люсі вважає це місце покаранням, але воно бездоганне, — сказав він, роззираючись сушарнею. — Бо тут безпечно.
— Безпечно?
— Я не довіряю нікому з них. Ти єдиний, з ким я можу поговорити, бо лише ти наважився встати в тій судовій залі й засудити мене. Саме тому я знаю, що ти допоможеш мені вчинити правильно. Я знаю, що тут парко й душно, але я справді думаю, що тобі краще зачинити ті двері. Бо я вже сказав тобі, що вбив Алана свідомо, а тепер настав час розповісти чому.
Розділ 19
— Я три роки думав, як тобі про це розказати, — почав Майкл, коли я зачинив двері. Схоже, першої фрази за весь цей час він так і не придумав. — В’язниця — бездоганне місце для того, щоб поглянути на деякі речі по-іншому, бо там життя зупиняється, тоді як світ далі мчить уперед. А ти можеш міркувати. Я збрешу, якщо скажу, що не досяг певного духовного просвітлення.