Мабуть, я здійняв брови, бо Майкл одразу кинувся захищатись:
— Я не паритиму тобі мізки розповідями про сенс життя, але, коли ти вбиваєш когось — тобто коли свідомо вирішуєш убити когось, — ти мусиш усе це зважити. Розумієш?
— Ні, — чесно відповів я.
Хоча зараз, коли це пишу, починаю розуміти.
— Не знаю, як пояснити тобі, що відчував, коли вбивав Алана. Я був наче в тумані й робив усе механічно. Ніби просто спостерігав збоку… — Він вибачливо простягнув до мене руку. — Розумію, як це звучить, але не збираюся виправдовуватись. Просто хочу сказати: я не знаю, що спало б мені на думку далі. Що я міг би накоїти. Кому ще міг би зашкодити. Я провів три роки у в’язниці з убивцями, Ерне. І думав, що вбиваю заради… чогось. Чогось більшого, ніж я сам. А відтак опинився там з людьми, які вихваляють одне одного за скоєне, і, трясця, речі, за які вони убивали, достобіса безглузді. — Майкл похитав головою; він заплутався й рознервувався. Тоді покліпав, глибоко вдихнув і повів далі вже спокійніше: — Вибач. Я просто міркую про те, скільки коштує життя. Розумієш? До прикладу, позов Софії. Та родина вимагає в лікарні мільйони доларів компенсації… Ерін називала точну суму, але я забув. Хай там як, а вони просто сіли за стіл з купкою юристів і гортали папірці, поки не визначилися із сумою. Вони вирішили: «Наш син коштує ось стільки».
— Не вплутуй у це Софію.
Я здивував сам себе, так рішуче вступившись за сестру попри те, що вона приховувала щось, варте п’ятдесяти тисяч доларів.
— Я не вплутую. Просто наводжу приклад. Я тримав Аланове життя у своїх руках і зважував, чого воно варте. І чого вартуватиме мені покласти йому край.
— Ти вирішив, що твоє життя важливіше, ніж Аланове. — Я подумав, що Майкл усе-таки не збирається розповідати мені жодної таємниці — він просто проговорює те, що повторив сам собі мільйон разів, аби спромогтися жити із цим далі. Він намагався сказати мені, що смерть Алана була того варта. Він не збирався повідомляти нічого нового. Я для себе все вирішив, похитав головою і здався. — Можеш забирати гроші. Я привіз сумку.
— Ні. Ні, я зараз не про гроші, а про ціну. Це так дивно — усвідомлювати, чого варте життя. Це все, що я хотів сказати.
Майкл на якусь мить похмуро задивився в нікуди, явно зрозумівши, що не схилив мене на свій бік. Його очі трохи зловісно відблискували у світлі інфрачервоної лампи. Слова прозвучали як погроза. Наче він уже зважив одне життя й поставив сумку грошей вище за нього, а тепер готовий зробити те саме з моїм. Може, це давалося взнаки моє внутрішнє напруження, але стіна сірого снігу за вікном зненацька здалася мені загрозливою. Я уявляв, як надворі лютує хуртовина, і кучугура росте, тисне на скло. Будь-якої миті сніг може ринути через вікно в сушарню й поховати нас обох.
Тоді Майкл промовив:
— А ще дивніше усвідомлювати, що я розрахував це все неправильно.
Я не надто розумів, що саме Майкл намагається сказати: що він незадоволений тим, на що обміняв життя Алана, чи його не влаштовує ціна, яку за це заплатив. Саме це й сказав йому, хоча, мушу визнати, не так красномовно, як виклав це вам.
— Я просто намагаюся сказати, що засвоїв урок і що ніколи більше не виберу насильства. І ти досі думаєш, що це через гроші? — запитав Майкл.
— А хіба ні?
— Ці гроші не… Слухай, ці гроші від самого початку мали належати нам, розумієш? Ми помирали за них. Вони їх нам завинили.
«Наші гроші». Ось, знову. Але хто ці «ми»? Майкл і хто? Якийсь іще Каннінґем? Я розтулив рота, щоб запитати ще щось, але рулетка, яка крутилася в голові весь цей час, зненацька зупинилася на одній думці.
Тієї ночі, коли помер Алан, Майкл сказав мені, що це наші гроші. Я думав, він має на увазі, що ми можемо їх узяти, що він заслужив їх, укравши або вбивши заради них, і що він готовий зі мною поділитися. Кілька годин тому Ерін прошепотіла мені на вухо: «Це гроші родини». Я думав, вона має на увазі те саме: оголошує право власності й пропонує мені частку. Увесь цей час Майкл й Ерін казали мені правду, а я не розумів. Вони буквально мали на увазі право власності.
Перед очима знову постала оповита павутинням галявина, де Майкл схилився над чоловіком в агонії. Зважував своє рішення. Оцінював життя. Тепер усе ставало на свої місця, і я збагнув, звідки Майкл знав, що в сумці лежить двісті шістдесят сім тисяч доларів, не рахуючи їх.