Ви це бачите? Я нарешті розв’язав бодай одну загадку.
— Це не крадені гроші, — промовив я. — Вони твої. Ти не зробив це наосліп. Ти знав Алана. Він тобі щось продавав?
Майклові очі засвітилися — він зрозумів, що я ладен якщо не повірити, то принаймні вислухати його. Я знаю, що всі ці вогники в очах — жахливе кліше, але це правда. Хоча, звісно, це міг бути й перепад напруги в старому готелі, від чого лампа над вікном на мить спалахнула яскравіше.
— Що ж, тоді я можу розповісти тобі про Алана Голтона. І про те, звідки він знав батька.
Цього я не чекав. І тепер був радий, що зачинив двері.
— Батько знав Алана?
Майкл щиро закивав.
— Те, що я тобі розповім, звучатиме… божевільно, мабуть. Але вислухай мене, гаразд? — Він сприйняв моє мовчання як згоду й повів далі: — Голтон був копом.
— Копом?
У мене виникло несподіване бажання пальцями опустити брови, які заскочили на чоло, але я стримався.
— У минулому.
— Ну, звісно. Зараз він узагалі весь у минулому. — Я знав, що моє зауваження звучить по-дитячому, але це просто вихопилося з рота, поки я гарячково обмірковував ситуацію. — Але як таке можливо? Тобі дали тільки три роки за вбивство копа?
— Ні. Тобто він не був копом, коли я… тієї ночі. Але раніше був. Він, ем-м… — Майкл поклацав пальцями, добираючи слова. — …впав у немилість, скажімо так. І боляче забився. Потім перемагався дрібними підробітками та зрештою взявся продавати різні милі дрібнички… вживані. Він був на третину ставки наркодилером, на третину — злодієм, а ще на третину — безхатьком. І на повну ставку — шукачем проблем із законом. Марсело зміг зобразити Алана як дрібного злочинця, бо роки роботи в поліції… скажімо так, він не був благородним борцем за справедливість. Власне, лише тому сторона обвинувачення погодилися на три роки, які пропонував Марсело, бо якби він витягнув ту історію в залі засідань… розумієш, там були люди, яким би це не сподобалось. — У цьому був сенс. — Марсело витягнув ту історію за зачиненими дверима в кабінеті судді, і сторона обвинувачення погодилася на угоду. Три роки. Розумієш?
— Більш-менш. Але не збагну, як це все стосується батька.
— Чекай, я ще до цього не дійшов.
— Час іде, сніг тане. Чув, що мені можна вимагати платню що шість хвилин, якщо вже я тепер адвокат.
— Мені здається, я заплатив тобі завчасно, Ерне.
На це не було чого сказати. Дотепними шпильками проти правди не попреш.
Майкл сьорбнув коли, скривився (мабуть, вона вже встигла увібрати в себе запах ступнів) і став розповідати далі:
— Отож, Алан вийшов зі мною на зв’язок. Просто так, зненацька — я його не шукав. Сказав, що в нього є те, що я хочу. Що він мені це продасть. Власне, він також сказав, що говорив і з тобою. Саме тому я привіз його до тебе додому. Я подумав, якщо він сказав тобі те саме, що й мені, ти зможеш… зрозуміти, що сталося.
— Може, він сказав це, щоб ти йому повірив? — Я відкинувся на спинку стільця. — Але я жодним чином не причетний до цього. Я ніколи не зустрічав Алана.
— І так і ні. — Майкл знизав плечима, наче моя здатність запам’ятовувати людей, яких я зустрічав, викликала серйозні сумніви. Перш ніж я встиг розтулити рота, щоб посперечатися, він додав: — Звісно, потім я теж подумав про те, що він міг і не говорити з тобою. Я бачив, яким шокованим і спантеличеним ти був того ранку, не кажучи вже про те, що не змінив своїх свідчень, коли дізнався його ім’я. Так я все зрозумів. Але ти зустрічав його.
Я хотів був заперечити, але Майкл нахилився до мене й торкнувся вказівним пальцем трьох місць на моєму тілі: живота, стегна й грудей посередині. Він зробив це повільно й підкреслено, наче відбивав ритм. Йому не треба було нічого казати, бо ритм його рухів пробудив спогади, і в моїй голові пролунали слова:
«Я покажу тобі, куди йому вистрелив. Сюди, сюди і сюди».
Розділ 20
— Більшу частину свого життя я намагався забути про батька, — видихнув я, гарячково намагаючись упорядкувати в голові все те, що мені тільки-но сказав Майкл, і водночас виявити можливу брехню.
Увесь цей час я вперто намагався не розбиратися в обставинах батькової смерті; після того, що він накоїв і як він загинув, я відчував, що він не заслуговує на мою увагу. Немає нічого почесного в тому, щоб загинути в перестрілці з поліцією. Це не була хоробра смерть, тут не було чим пишатися. Такі смерті викреслюють з пам’яті. Саме тому Аланове ім’я не зачепило в моїй свідомості жодного тривожного дзвіночка під час суду над Майклом. Та ще й Марсело переконав суддів пристати на його пропозицію в обмін на мовчання про Аланове минуле, тому я міг ніколи ні про що не дізнатися. Я намагався витягнути з пам’яті спогад про чоловіка, який стояв перед моєю матір’ю, розмазуючи крем по її сукні. Невже до його форми було пришпилено золотавий бейдж із написом «ГОЛТОН»? Чи я сам домалював цю деталь після того, що розповів мені Майкл? Може, це був черговий мій спогад, як у випадку з Джеремі, де я заповнив прогалини сам, а потім забув, що із цього справжнє? Я перепрошую. Знаю, що надійні оповідачі такого не роблять. Офіцери поліції взагалі носять бейджики з іменами?