— Я вже казав тобі: Люсі загнала нас у яму. Алан не міг сам продати те, що в нього було, тож хотів, щоб хтось зробив це за нього; я був посередником. — Пригадую, як замислився тоді, чи в нашій родині взагалі був хтось платоспроможний. Майкл знову занервувався, обмацуючи кишені й бурмочучи: — Якщо чесно, я не розумів тоді, наскільки це небезпечно. Знав тільки, що Голтон дістав їх для батька. Я не знав, що він, типу, причетний. З іншого боку, він теж не вважав мене загрозою, тож ми обоє помилилися.
— Кого «їх»? Чому в множині? І кому ти продавав?
— Простіше показати…
Майкл далі копирсався в кишенях та обмацував джинси. Він видобув контейнер для лінз (я не знав, що йому потрібні окуляри, але, може, тісні стіни роблять людей короткозорими), кілька ковтунців, обгортку з-під шоколадного батончика, ручку та зв’язку ключів. Ножа в нього не було. Того, що він шукав, теж.
— От лайно. Де ця клята штука? — Майкл не зміг приховати роздратування. — Я покажу тобі згодом.
— Ти пив. Тієї ночі.
Я думав про це й раніше, але чомусь вирішив сказати зараз. Узяв і бовкнув — дуже швидко, бо не був певен. Майкл рвучко звів на мене очі, і в них було щось таке, від чого в мене все похололо всередині. Може, саме це було останнім, що побачив у своєму житті Голтон?
— Для відваги… я був цілком при тямі. — Він спробував засміятися, але вийшло якось сумно. — Я знав, що ти мені не повіриш.
— Повірю тобі? — Я намагався не підвищувати тону. — Я сів у ту машину, бо вірив тобі. Я став співучасником злочину, бо вірив тобі.
— Послухай…
— Я не знаю. Ці історії про батька… про те, що ти купував чи крав у Алана… і ти не маєш жодного доказу…
— Послухай…
— Він збрехав, що говорив зі мною, хай що він там тобі наплів…
— ПОСЛУХАЙ МЕНЕ!
Його голос прогримів так оглушливо в крихітній кімнатці, що я сахнувся на стільці й мало не впав.
Я встав. Позадкував до дверей. Майкл уловив мій страх, і гнів у його очах ущух, поступившись місцем якомусь пригніченому виразу, наче в присоромленого пса. Він також підвівся й випростав руку, намагаючись зупинити мене.
— Мабуть, він знав, що я зроблю. Після всього, що сказав. — Тепер братів голос був спокійнішим, але я відчував, що йому це важко дається. Він промовляв кожне слово так, наче, учепившись у кермо, боровся з автівкою на мокрій дорозі. — На порозі смерті люди не брешуть, Ерне, вони намагаються скинути тягар з душі. Якби я міг тобі показати… — Майкл урвав себе на пів слові, передумав продовжувати речення, а тоді взяв зв’язку ключів, які вийняв з кишені. — Так не піде. Якщо не віриш мені, поглянь сам. Тоді я розкажу решту.
Він кинув мені ключі. Я спіймав їх тілом, притиснувши рукою до грудей. «Запитай його, що насправді в тій клятій вантажівці». Щойно в голові пролунав голос Софії, я почув її за дверима. Я не міг розрізнити слів, але здавалося, вона в розпачі. Двері задрижали: це був надто драматичний стукіт для жалюгідних дверей, на яких навіть не було замка, але, може, вона просто намагалася бути ввічливою. Хай там що Софія хотіла мені сказати, це могло зачекати: я ще не закінчив розмову з Майклом. Я проігнорував стукіт.
— Просто скажи мені. Ти знаєш, що тут відбувається? Марк і Жанін Вільямси, Елісон Гамфріс. Ці імена тобі про щось кажуть?
— Гамфріс… — Майкл похитав головою. — Ні. Але Вільямси… залежить від того, чи вони з Брісбена. — Я сів на стілець і нетерпляче нахилився до Майкла, при цьому мало не зісковзнувши із сидіння. Він достоту насолоджувався моєю увагою. — Невдовзі по тому, як потрапив до в’язниці, я отримав листа від якихось М. і Ж. Вільямсів із Брісбена. Тоді я вже розумів: те, що в мене є, коштує більше, ніж я думав. Багато хто цього прагнув. І хай хто написав того листа… Що ж, варто віддати їм належне: вони були найвинахідливішими з усіх. Гадаю, намагалися мені погрожувати.
— Як?
— Листа підписали явно несправжнім ім’ям. — Майкл посміхнувся. — Але, як я й казав, вони намагалися натиснути на мене, налякати. Я не відповів. А чому ти питаєш?
— Я думаю, що Марк і Жанін Вільямси могли бути жертвами тієї самої людини, яка вбила нашого замерзлого чоловіка. Їх убили схожим способом, але це мені треба перепитати в Софії, щоб бути впевненим. Надто вже дивний збіг: чоловік помирає саме цими вихідними, коли ми всі тут…
— …І коли я приїжджаю сюди з дечим. Згоден. Це не просто збіг. Просто поглянь у вантажівку, і все зрозумієш.
Я підвівся.
— Де ти був учора вночі?
Я не міг піти, не запитавши.
— Поглянь у кузов. Там буде відповідь і на це запитання.