Та правда значно нудніша: нас звів разом досвід дитинства в неповній родині. Коли ми познайомилися, Ерін сказала, що мати померла від раку, коли вона була дитиною, і її виховував батько. Я збирався розказати про свого батька трохи згодом. Але вона й так знала про нього: погана слава дуже легко гуглиться.
На повороті я помітив ще й приземкувату будівлю — мабуть, паб, судячи з вивіски, на якій хтось написав від руки фарбою: «ПИВО!» До стіни будівлі були прихилені кілька стосиків лиж. Схоже, це був заклад із тієї категорії барів, де все настільки просякнуте пивним запахом, що можна лизати вікна замість того, щоб замовляти випивку, а роль помічника кухаря виконує мікрохвильовка. Я вирішив запам’ятати це місце, якщо доведеться шукати прихисток. Зрештою, це було сімейне возз’єднання; Евонна явно розпланувала всі сніданки, обіди й вечері так, щоб ніхто не міг пересидіти їх у кімнаті, тому краще мати ще якісь варіанти.
Ох. Ерін жива, до речі. Розумію, що моя згадка про давню пасію звучала, наче десь посеред книжки я зізнаюся, що вона давно померла, адже так усе зазвичай і відбувається в книжках на кшталт оцієї. Аж ні. Ерін збиралася приїхати наступного дня. Власне, тоді ми ще навіть перебували в офіційному шлюбі. Крім того, на цій сторінці не мало бути жодної смерті.
Невдовзі я зрозумів, що автівка більше не повзе під горб, а котиться зі схилу, а ще за кілька хвилин дерева розступилися й переді мною постала мальовнича долина біля підніжжя гори, де був розташований «Скай лодж». Цей курорт, розрекламований як «найвищий в Австралії» (по правді, це як хвалитися тим, що ви найвищий жокей у світі), складався зі врізаного в схил гори поля для гольфу на дев’ять лунок, озера, де можна ловити форель або кататися на човнах, і якихось «вечорів біля каміна й спа» (хай що це означає). Також комплекс мав доступ до сусіднього гірськолижного курорту (перепустку на підйомник, звісно ж, треба купувати окремо) і навіть посадковий майданчик для приватних гвинтокрилів. Усе це я цитую з буклета, бо нічого з названого я тоді не бачив: напередодні долину замело снігом, і ганяти м’яча на полі для гольфу могли б лише божевільні, а озеро перетворилося на пласку білу поверхню поміж дерев, яка вгадувалася лише приблизно. Долина здавалася водночас мілкою і глибокою, тісною і безмежною.
Я обережно з’їхав зі схилу. Сніжно-біла поверхня має здатність спотворювати відчуття простору, і якби не крихітні, наполовину заметені снігом будівлі в глибині долини, на які можна було орієнтуватися, то я міг би катастрофічно недооцінити крутизну схилу й загальмувати тоді, коли це було б уже намарно. Я міг би злетіти в долину так карколомно, що встигнув би на обід, але це не мало б жодного значення, позаяк був би вже мертвим.
Посеред комплексу височів багатоповерховий гостьовий будинок, пофарбований у яскраво-жовтий колір, що вирізнявся на тлі гірського схилу, з колонами обабіч входу. Із цегляного димаря, який, мов стрижень, був припасований до бічної стіни, пахкав димок, а на даху викрашалася така гарна шапка снігу, що за неї віддав би життя будь-який рекламіст. Подекуди в кімнатах горіло м’яке жовте світло, від чого п’ять рядів вікон були схожі на календар, на якому хтось відраховував дні до Різдва. На підступах до цієї будівлі була розташована дюжина шале[2], розставлених двома рядами по шість, із дахами з металочерепиці, що діставали до самої землі. Дахи були орієнтовані паралельно до гірського схилу, тоді як з панорамних вікон на фасадах будинків можна було спокійно милуватися скелястим піком. Я мав зупинитися в одному з цих «акулячих зубів», але не був певен, де саме розташований номер шість, що його призначила мені Евонна, тож під’їхав до гостьового будинку, перед яким було припарковано кілька автівок.
Деякі з них були мені знайомі: «мерседес» мого вітчима — кросовер з брехливою наліпкою «ДИТИНА В САЛОНІ» на задньому склі, бо хазяїн вважав, що так його рідше зупинятимуть копи; «вольво» тітки Евонни — універсал, який уже добряче завалило снігом, бо вона приїхала на день раніше; білий [МАРКУ МАШИНИ ПРИБРАНО] Люсі, який зливався зі снігом — машина, яку вона періодично виставляла в інстаграмі та про яку розповідала всім охочим як про свою «нагороду від компанії», де працювала. «Ленд ровер» моєї рятівниці також був там — ну, звісно; у такій книжці, як ця, він мав би ще бути під номерним знаком на кшталт «31РКА777». Я точно знав, що це її машина, завдяки тому громіздкому пластиковому шноркелю.