Я хочу сказати, що моя мати стріляла в людину, але не вбила її.
Я хочу сказати, що того дня хтось таки помер.
Той ступор. Те відчуття напівреальності. Ті помилки з неуважності.
Троє хлопців, яких забули доправити в школу, сиділи в машині, пристебнуті до сидінь. Машина стояла на парковці, розташованій на даху, спекотного літнього дня. Я не пам’ятаю, як розбили скло і як обличчя Одрі залила кров, коли вона порізала чоло уламками достатньо глибоко, щоб залишився шрам. Перше, що пригадую точно, — це лікарня, а решту мені розповіли згодом. Я до сьогодні прокидаюся від нічних жахів і хапаю ротом повітря. Але, якщо чесно, майже нічого з того дня не пам’ятаю. Він повний темних плям.
Я знаю тільки, що сидів біля Джеремі, коли він помер.
Від: <ВИДАЛЕНО>
Кому: ECunninghamWrites221@gmail.com
Тема: Світлини для УВМРКУ
Привіт, Ернесте!
Рада, що ти написав. Боюся, щоб помістити світлини посеред книжки, потрібно буде робити вклейку з глянцевого паперу (та ще й кольорову), а для цього доведеться кардинально змінювати виробничий процес. Це досить дорого, і ми не вкладемося в бюджет. Я певна, ти зможеш досягти того самого результату, додавши якісь гарні описи. Мені дуже шкода, але я справді не можу збільшити бюджет.
Як у тебе справи, до речі? Чи вдається зробити манеру викладу не такою буденною? Я, звісно, розумію, що ти це так бачиш, але йдеться про смерті, і через твої дотепи читачам може здатися, що тобі байдуже. А в мене є хороші новини: ми вирішили прибрати дірки від куль на обкладинці. Я згодна з тобою, що це було трохи занадто. Якщо треба щось вичитати, тільки скажи.
З найкращими побажаннями,
<ВИДАЛЕНО>
P.S. Щодо твого запитання: так, ми можемо перераховувати частину роялті родині Люсі Сандерс. Надішли реквізити, і я все організую.
Мій вітчим
Розділ 22
Я наздогнав Софію вже у фоє, біля виходу.
— Хтось вештався біля сарайчика, — сказала вона.
Відтак штовхнула подвійні двері, і на нас шугонула хуртовина, сиплючи кригою мені на черевики. Я завагався на мить, але Софія виштовхала мене за поріг. Надворі нікого не було. Навіть чоловіки під навісом покинули свої пости й відступили, вирішивши, що краще бути висвареними, але в теплі, аніж шляхетними на холоді. Вітер бив мені у вуха; здавалося, що хтось шелестить целофаном просто над головою.
Софії доводилося кричати, щоб я її чув:
— Я бачила тінь. — Вона завагалась. — З вікна в барі.
— То й що? — гукнув я у відповідь.
Вітер підхоплював мої слова й заштовхував їх назад у горлянку, тож це було все, на що я спромігся. Це була одна з тих хуртовин, коли доводиться ковтати сніг, щоб хоч якось дихати.
— Хіба поганці не люблять тинятися біля місць злочину?
Вона мала рацію, але в мого боягузтва низький температурний поріг. Я хотів запропонувати зачекати певний час або — ще краще — покликати Кроуфорда, утім, перш ніж розтулив рота, Софія заховала чоло за згином ліктя й кинулась у негоду.
Я рвонув за нею, злякавшись, що загублю її в завірюсі, якщо відстану. Відчуття напрямку зникло майже відразу, і я навіть не був певен, що під ногами є земля. Я не мав жодного уявлення, куди ми йдемо: вгору чи вниз по схилу. Може, ми взагалі вже вийшли на замерзле озеро й от-от провалимося під кригу. Я десь читав, що в крижаній воді людині враз судомить легені. Якщо вода достатньо холодна, це впливає навіть на кров. Так можна одразу відключитися. Усі знають, що провалитися під кригу дуже небезпечно, бо під водою неможливо знову знайти отвір, у який ти шубовснув, а всі ці сцени з нещасними, які стукають кулаками об кригу під водою, — то фантастичне кліше. Крижана вода одразу виводить людину з ладу. Яке ж бо це, мабуть, розчарування — провалитися під кригу й не мати змоги драматично стукати кулаками об лід. Сподіваюсь, коли я помиратиму, у мене принаймні буде змога чинити опір.
Зненацька я усвідомив, що загубив Софію. Роззирнувся довкола, але не побачив нічого, крім нескінченної мерехтливої сірості. Вітер завивав у вухах так оглушливо, що це майже походило на вереск чи ревіння бензопили. Очі щипало, тож я надійніше затулив їх згином ліктя, намагаючись не дивитися вгору без потреби. Ступив кілька кроків уперед, ледве пересуваючи ногами в снігу. Із сірості зненацька виринули громіздкі темні тіні. «Ведмеді», — подумав я, але це було смішно, адже ми в Австралії. За мить зрозумів, що це автомобілі. Я був на парковці. Добре. Значить, я ішов у правильному напрямку.