Вітер був такий сильний, що автівки гойдалися й поскрипували ресорами. У «вольво» Евонни чорніло розбите вікно, і на заднє сидіння вже намело снігу. Пощастило, що це не автівка Марсело, бо тоді сніг зіпсував би шкіряні сидіння й суперсучасну електроніку. У мене виникла ідея, але я залишив її на майбутнє.
Мені здалося, що зі свого місця я бачив невиразну тінь сарайчика трохи вище схилом. Жодна автівка не могла стояти так далеко, ведмедів тут не було, і тінь не мала трикутного склепіння, як у шале. Я вирішив орієнтуватися на неї. Ступив крок у тому напрямку, а тоді, праворуч від себе, зненацька побачив Майклову вантажівку. Я був певен, що це вона, навіть попри завірюху, бо більше нічого аж такого великого на парковці не було. Боки її громіздкого кузова спрацьовували як вітрила, і нещасна вантажівка незграбно розгойдувалася на маленьких колесах, наче будь-якої миті могла перевернутися. Шкірою я відчув легенький тиск ключів у кишені. До дідька сарай. Я посунув до вантажівки.
Хтось схопив мене за лікоть. Софія. Вона наблизилася губами до мого вуха, і я відчув, як на шию впало кілька краплинок слини.
— Не туди, Ерне.
Тоді вона потягнула мене вгору по схилу. Кучугури намело вже чималенькі (бувайте, сліди на місці злочину!), і з кожним кроком моя нога вгрузала по гомілку. Коли ми нарешті дісталися до темної прямокутної тіні, я побачив, що на даху вже утворилася ціла снігова шапка. Ми підійшли до сарайчика збоку, хоча біля входу було б краще ховатися від вітру. Насилу здолали останні кілька кроків і притулилися спиною до жерстяного боку будівлі. Сарай розрізав завірюху на два потоки, які знову змикалися просто перед нами, наче ми ховалися за валуном у річці. Тут завивання хуртовини перетворилося на примарний стогін. Я полегшено набрав повні груди повітря, яке більше не треба було втягувати із зусиллям, і струсив дюймову снігову шубу з плечей. Рукавиць не було, тож я сунув руки в кишені, стискаючи й розтискаючи кулаки, щоб трохи зігрітися. Наді мною з даху звисали довгопалі бурульки. Колись я бачив фільм жахів, у якому людину пронизало бурулькою, і хоча знав, що це неможливо, усе одно мимохіть втиснувся спиною в стіну.
Софія визирнула з-за рогу будівлі й одразу сховалася. Вона штурхнула мене під ребра, показуючи підборіддям у тому напрямку. «Дивись». Двері сарайчика були прочинені. Навісний замок Кроуфорда валявся в снігу. Його не зрізали: ручки дверей, до яких він кріпився, було вирвано разом з болтами.
— Треба повернутися по Кроуфорда, — сказав я.
— Тоді біжи ти. — Софія намірилася йти до дверей.
Я загородив їй шлях випростаною рукою та притиснув сестру до стіни.
— Припини!
— Я хочу ще раз глянути на тіло, гаразд? Кращої нагоди не буде. Кроуфорд нікого з нас туди більше не пустить. І я не вірю, що він упорається з усім сам. Він може гратися в детектива скільки йому заманеться, але якщо це… — Вона розвела руками, наче зображала повітряну кульку, яка вибухає. — …щось серйозніше, то всі ми можемо бути мертвими ще до світанку. Треба озброїтися знанням. Ми поряд, і двері відчинені. Я думаю, вбивця був тут і давно пішов.
— А якщо ні?
— Що ж, саме тому я взяла тебе із собою. Для захисту.
— Невдалий вибір.
— Гаразд, як тобі таке: ми зазирнемо і, якщо побачимо когось усередині, одразу забарикадуємо двері. Це єдиний вихід. Спіймаємо вбивцю, а тоді покличемо решту. Кумекаєш?
У мене було багато запитань до її плану. Як ми зачинимо двері, якщо ручки зірвано? Чим забарикадуємо двері так, щоб мати змогу повернутися в готель? А що, як ця людина буде озброєна? «Кумекати» — це взагалі літературне слово?
Але я знав, що вибору немає. Якщо повернуся в готель по підмогу, Софія не чекатиме. Та це й безпечніше — триматися разом. Проте була ще одна підстава: хоч я й сподівався, що вміст Майклової вантажівки допоможе обілити його ім’я («Ернест щось залагоджує»), огляд тіла також міг у цьому допомогти. І так, я знаю, що дуже дратує, коли люди роблять дурниці із цієї причини — саме через це, до речі, бурульковий кебаб не дожив до фіналу в тому фільмі, — але мені було трішечки цікаво.