Ми обійшли будівлю, скрадаючись уздовж стіни й притискаючись до неї спинами, щоб бути непомітними та не стати жертвами бурульок. Софія встромила носа в прочинені двері й одразу відсахнулася, наче її вкусила змія.
Вона глянула на мене нажаханими очима, прошепотівши ледь чутно:
— Там хтось є.
Я показав на двері, удаючи, що зачиняю їх. Софія заперечно похитала головою, показала на мої очі та на щілину у дверях, а тоді прошмигнула мені за спину, щоб мені було зручніше зазирнути. Штурхнула мене в плече. Я розумів, що вона хоче сказати: «Ти маєш це побачити». Я витріщився на неї, намагаючись укласти у свій вираз обличчя увесь біль від її зради: «Ми про таке не домовлялися». Софія знову штурхнула мене.
Я набрав повні груди повітря, відмовився від ідеї кинути ще один убивчий погляд на Софію і зазирнув у двері.
Зелені Черевики лежав там, де ми його залишили, розкинувши руки-ноги, що не поміщалися на тісному стосі палет, і подавшись грудною кліткою вгору. Поза парашутиста, тільки перевернута горілиць. Усе було так само, окрім того, що тепер над ним хтось висився. Я одразу впізнав цю людину, попри те що вона стояла до мене спиною. Вона схилилася над тілом, вочевидь надто зосереджена на ньому, тож поки що не помітила нас із Софією. Тут мені варто було б відійти, зачинити двері й покликати поліцейського, як ми домовлялися. Але я цього не зробив. Здавалось, якась невидима сила тягне мене в сарай. Я ледь відчував, що Софія смикає мене за рукав. Вітер підхопив і відніс геть її застережливе сичання.
Будівля стугоніла під натиском снігу так, що мені вдалося ввійти непоміченим. У сарайчику було морозно — холод сочився всередину крізь жерстяні стіни й бетонну підлогу. З рота вихоплювалися клубки пари. Я прокашлявся. Людина біля палет блискавично випросталася, відійшла від тіла й здійняла руки вгору. Спіймана на гарячому.
— Дуже приємно, — сказав я.
Наш таємний код.
Розділ 23
Я так часто кажу Ерін, бо ми домовилися про це невдовзі по весіллю: якщо вона сердитиметься на мене, то на запитання: «Як там у вас з Ернестом?» зможе відповідати чесно: «Ну, як він завжди каже: „Дуже приємно“».
Плечі Ерін опустилися, а руки впали вздовж тулуба.
— Ох, дякувати Богу, — зітхнула вона полегшено, розпливаючись у такій широкій усмішці, якої я не бачив у неї дуже давно.
Вона ступила крок до мене, але зупинилася, коли почула сталь у моєму голосі.
— Що ти тут робиш, Ерін?
— Ти вже говорив з Майклом? — у її голосі вчувалася суміш спантеличення та настороженості. Її тон мене здивував: наче це все було нормально і та дивна розмова з братом мала все для мене прояснити. — Він розповів тобі про Алана?
— Він розповів мені про Алана.
— Гаразд. Тоді… — Ерін знову вичікувально замовкла, наче щойно заповнила всі прогалини. Зрозумівши, що я мовчатиму, якщо не спитає прямо, вона голосом лагідної вчительки промовила: — І що ти про це думаєш?
— Я не знаю, у що мені вірити.
Немає сенсу брехати Ерін: вона завжди перевершувала мене в цьому мистецтві. Знаю, знаю, це надто гостра ремарка, щоб кидати її в книжці, де Ерін не зможе себе захистити, але це правда. Між іншим, це вона затіяла інтрижку, а не я.
— Ми стоїмо біля мертвого чоловіка, — сказала вона сухо.
— Уяви собі, я помітив.
— Це не просто нещасний випадок, Ерне. Власниця готелю хоче, щоб усі так думали, аби не було паніки. Але ми з тобою знаємо, що це проблема Каннінґемів. Її привезли сюди Каннінґеми.
Вона не сказала цього, але наступне речення зависло в повітрі: «Це зробили Каннінґеми».
Я вирішив трохи поступитися.
— Скажімо, я вірю Майклові. Тоді Алан — чоловік, який убив нашого батька, — уже мертвий. У цій історії стоїть крапка. Хіба ні?
— «Скажімо»?
— Я вірю, що він у цьому не сумнівається. Це все, що я можу зараз констатувати.
Від спогаду про білу галявину спиною поповзли мурашки. Можливо, саме через це мені було так важко прийняти Майклові слова: Алан може здаватися покидьком на папері, але я був єдиним свідком подій, що сталися того ранку, і я не хотів, щоб його смерть, його вбивство, було виправданим — хай ким він був і хай що накоїв.
— Усе дуже просто. Алан убив вашого батька, щоб прикрити свій зад, це правда, але він убив його заради чогось. — Ерін поклацала язиком, міркуючи. — А тоді він спробував продати це Майклові, і ось ми тут.
— Майкл казав. Але чому він так довго чекав?
— Може, тому, що Аланова кар’єра розвалилася. Може, то був відчайдушний крок. Я знаю лише те, що за цю річ убивали багато років тому, і вона досі варта крові. — Вона показала великим пальцем на Зелені Черевики. — Нагадати тобі ще раз, що поряд із нами лежить труп?