— Тож що це буде? — мляво протягнула вона, імітуючи нашого колишнього психолога. — Що нас об’єднує?
— Ми обоє не віримо, що Майкл винен у… — Я показав на тіло. Усвідомлювати, що ми так спокійно говоримо біля нього, було якось дивно. — І схоже, що ти теж не віриш у «смерть від переохолодження», інакше не вламувалася б сюди. Ти думаєш, що хтось полює на Майкла після того, що ви з ним викопали, а я хочу допомогти йому й залагодити щось бодай один раз у своєму житті. Ось це і є наш спільний інтерес. Ми обоє хочемо розкрити це вбивство. — І це черговий доказ того, що я не можу називати себе головним героєм цього роману лише тому, що пишу про ті події. Власне, пригадую, як тоді подумав, що серед нас більше людей, які хочуть розкрити вбивство, ніж тих, у кого є мотив його скоїти. — Із цього й почнемо. Якщо знайдемо того, хто це зробив, то заразом з’ясуємо, що зі сказаного Майклом є правдою.
— Одне доводить інше, — кивнула Ерін, а тоді звела докупи вказівні пальці й приставила їх собі до підборіддя, насупившись. — Мені здається, сьогоднішній сеанс не минув даремно. Як ти вважаєш?
Усупереч собі я засміявся. Як не крути, а ми кохали одне одного, хай там що сталося потім, і забути про це було не так просто.
— Ти встигла його оглянути, поки ми сюди йшли, — сказав я. — Щось знайшла?
— Ну, я не експерт, але це точно не нормально.
Ерін знову схилилася над тілом, і я підійшов ближче.
Я вперше як слід поглянув на Зелені Черевики, бо, несучи його ногу, не наважувався витріщатися, а після того бачив лише його обличчя на знімку Кроуфорда. Очі чоловіка були заплющені. Тут було так холодно, що в його волоссі виблискували кришталики льоду. Усе обличчя Зелених Черевиків було вкрите кіркою чорної кіптяви, яку я спершу сприйняв за ознаки обмороження, а довкола рота виблискувала смоляниста плівка. Його шию облямовувала яскрава червона рана. Софія вже казала мені про цей поріз — це так Кроуфорд вимастив рукава, — але зблизька він мав ще страшніший вигляд. Хай там що напнули цьому чоловікові на голову, воно так впилося йому в шию, що розрізало шкіру. Кров у рані також уже замерзла.
Ерін висмикнула мене з роздумів.
— Схоже, його хтось задушив. Я не знаю, що це таке чорне. Якась отрута?
— Кіптява, — сказав я, повторюючи слова Софії. — Мабуть.
— Від вогню? На снігу?
Я кивнув.
— Розталого снігу ніде не було. І якби він горів, то хіба не качався б по снігу? І в нього мало бути багато опіків. Софія вважає, що це серійний убивця. У новинах його чи її називають Чорним Язиком. Але якщо ти думаєш, що Майкл уплутався в щось кримінальне, як і тато, чи не міг би це бути якийсь найманий головоріз?
— Міг. Це жорстоке вбивство, і я гадаю, що таке роблять, коли хочуть катувати або передати якесь повідомлення. Але чекай… ти кажеш, що це кіптява, але сніг не розтанув. Як убивця підпалив його, не підпалюючи?
— Власне, це старовинний спосіб катування, який використовували перські королі, — сказала Софія з порога. — Що таке? Я мало не задубіла там.
— Катування? — Я повернувся до Ерін, здійнявши брову. — Ось тобі й повідомлення.
— Що вона знає? — Ерін схрестила руки на грудях. — Майкл казав довіряти лише тобі.
— Усе гаразд. Вона знає про гроші.
— Шкода лише, що Ерн уже витратив частину… — Софія кинула на мене підступний погляд. — Тисяч п’ятдесят, так?
Ерін кинула на мене погляд, якого я не зміг розшифрувати: вона або сердилася, що я витрачав Майклові гроші, або їй не сподобалося, що я довіряв свої таємниці Софії. Я зупинився на другому варіанті й подумав, що з боку Ерін не дуже самокритично засуджувати мене за це, провівши ніч із моїм братом.
— Ти дуже багато знаєш про цього серійного вбивцю, — усе ще недовірливо кинула Ерін.
Якщо Софія й сприйняла це як звинувачення, вона цього не виказала.
— Одна з жертв потрапила до лікарні нашої мережі. Гамфріс. Її швидко знайшли, і всі думали, що її ще можна врятувати. Але з легень не було пуття, тож довелося зняти її зі штучної вентиляції. Мені це здалося цікавим, послухала кілька подкастів. Не думала, що мені ця інформація взагалі колись знадобиться. Аж ось воно…
— Гаразд, закриваємо справу. Якщо ти слухала подкасти…
— Дай їй шанс, Ерін. Вона знає більше, ніж ми.
— То шукаємо бандита-історика, який полюбляє середньовічні тортури?
— Щось таке. — Софія присоромлено відвела погляд. — Слухайте, я ж не вигадую. Це називається удушення кіптявою. Ерні, я вже казала тобі, що люди, які помирають під час пожеж у своїх квартирах, не згорають, а задихаються. Частково тому, що вогонь витягує кисень з повітря, тож людині нема чим дихати. Але якщо вдихнути багато диму, кіптява може осісти в легенях, і це заважає вбирати кисень, навіть якщо він є.