Повітря досі мерехтіло від снігу, а небо над головою досі було сірим, тож, навіть відчинивши машину, я бачив усередині тільки темряву. Спершу міг розгледіти лише звичні мотузки й ремені для перевезення меблів, прикріплені до бічних стінок. А потім, у глибині кузова, помітив дивну тінь. Це було схоже на…
Але я не був певен. Треба було підійти ближче. Я заліз у кузов і підійшов до тіні ближче. Вантажівка з кожним кроком поскрипувала й легенько розгойдувалася в мене під ногами. Тут не було чим дихати, а в повітрі витав дивний запах свіжої землі. «Ми дещо викопали».
Нарешті очі пристосувалися до напівтемряви. Думаючи про те, що може бути в цій вантажівці такого, що виправдало б Майкла і забезпечило б йому алібі, я перебрав усі можливі варіанти, але такого мені на думку не спало. Кілька секунд я простояв, приголомшений, поки не почув гепання в стінку кузова.
Знадвору пролунав приглушений голос Софії:
— Ну, то що там?
Я підійшов до входу й зачинив ролету, запечатуючи себе в цілковиті й темряві. Ерін мала рацію. То було для мене, лише для мене.
Труна була все ще брудна й помережана чорними патьоками: це пояснювало запах свіжорозритої землі. Я оглянув домовину, підсвічуючи собі ліхтариком на телефоні (заряд: 37 %). На вигляд дорога: міцне дерево — може, дуб, — ретельно полаковане, завдяки чому вона досить непогано збереглася. Різьблені хромовані ручки з обох боків. Труна не мала вигляду нової, але й не здавалася сторічною. Мені важко було сказати, скільки їй років. Гадаю, Люсі була б задоволена, якби дізналася, що тієї ночі Ерін і Майкл займалися чимось аж таким неромантичним.
Спершу я подумав, що це могла бути труна Голтона, позаяк не знав, кого ще мій брат захотів би викопувати. До того ж у цьому крилася б певна іронія, бо саме Майкл спочатку намагався поховати Алана. Але ця річ явно була зроблена для урочистого похорону у відкритій труні — для людини, яку любили й поважали. Судячи з того, що Алан заборгував половині населення Майклової в’язниці, я не думаю, що хтось став би брязкати гаманцем, щоб подарувати йому таке пишне місце останнього спочинку.
Я обережно провів кінчиками пальців по дереву, обходячи домовину та знову розхитуючи скрипучу вантажівку. Я помітив, що цвяхи по краю труни хтось витягнув, тож кришку напевне відкривали. Мені спало на думку, що це могла бути зовсім не труна, а радше скриня для зберігання чогось, замаскована під домовину, і, можливо, Майкл уже взяв з неї те, що йому було потрібно. Люди ж іноді ховають різні речі в трунах, чи не так? Але якщо все було саме так і він уже забрав звідти все, то чому хотів показати мені? А якщо там справді тіло, то як я маю впізнати його чи її? Труна достоту довго пролежала в землі, і купа кісток навряд чи про щось мені скаже. Від цих думок мене відвернуло дивне відчуття під пальцями: якась борозна на гладенькому лакованому дереві. Якась позначка. Я посвітив туди телефоном (заряд батареї: 36 %).
Символ нескінченності, вирізаний на труні.
Перед очима знову постала урочиста зала, і навіть відкрита домовина з плюшевою оббивкою. Швейцарський ножик, який шкребе по дереву, навіки прив’язуючи свого власника до загиблого. Кашкети, притиснуті до грудей, білі рукавички й золоті ґудзики. Може, кістки всередині я й не зміг би впізнати, але цю труну я знав.
Майкл та Ерін викопали напарника Алана Голтона — поліцейського, якого застрелив мій батько.
Розділ 25
Я знав, що мушу відкрити домовину. До дідька всі ці історії про скриньку Пандори.
Кришки трун достобіса важкі, а в дорогих вони ще й облямовані свинцем, щоб ти не просочувався крізь деревину, коли потечеш. Стару труну відкривати ще важче, бо завіси ржавіють і псуються під тиском сирої землі. Таке собі трупне заклякання неживого предмета. Якби Майкл не відкрив кришку першим, я ніколи не зробив би цього самотужки. Мабуть, Ерін і Майкл затягнули труну у вантажівку, змонтувавши якусь подобу шківа з ременів, що висіли на стінах кузова.
Позаяк був сам, я спробував зрушити кришку, ставши з боку завіс, перехилившись через труну, зачепившись пальцями за край і щосили потягнувши на себе. Собачий холод лише ускладнював роботу: металевий кузов вантажівки, залишеної на засніженій горі, фактично перетворився на морозильну камеру. Я сопів, випускаючи з рота й носа клубки пари. Перші кілька сантиметрів коштували мені нелюдських зусиль, аж раптом, коли здолав опір задубілих завіс, кришка відскочила, і я мало не гепнувся на дупу. Я міг би перевернути труну на себе, але, на щастя, танцювати танго зі скелетом мені не довелося: домовина лише злегка хитнулася в мій бік, але встояла. Вантажівка знову застогнала, наче благала мене припинити гарцювання.