Знову посвітив телефоном (заряд батареї: 31 %) у труну.
Я був готовий до того, що вона не буде порожньою, тож вигляд тіла викликав у мене радше полегшення, аніж шок. Принаймні це був нормальний для домовини вміст.
Швиденька наукова довідка: швидкість тління трупа залежить від того, чи була труна щільно закритою і з чого її виготовлено, але зазвичай тридцяти п’яти років достатньо, щоб тіло наполовину муміфікувалося. Цього часу замало, щоб згнили всі м’які тканини, а для того, щоб від тіла лишилися крихкі кістки, потрібно близько століття. Тому в тій домовині був скелет, укритий сірими смужками сухожилків. Тоді я цього не знав — прочитав про це лише тепер, коли зібрався писати цей розділ, — тож не розумів, яких судово-медичних відкриттів чекає від мене Майкл, демонструючи напівзогнилий труп. Я похитав головою. Це була безглузда ситуація.
Хоча в домовині могло бути ще щось. Майкл не залишив би тут нічого цінного, хоча я пригадав, як він хотів показати мені щось і не знайшов цієї речі в кишені. Але ж якщо це щось настільки маленьке, то навіщо взагалі ховати це в труні? І навіщо Майклові тягнути із собою домовину з тілом усередині, якщо він уже забрав звідти все, що було йому потрібно?
Треба було придивитися уважніше. Світло ліхтарика (заряд батареї: 31 %) упало спершу на рештки людської ступні. Вихоплена з темряви променем світла, вона скидалася на пташку, а довгі тонкі кістки майже складалися в клітку. Далі я оглянув кістки ніг, маслянисті від гнилісних накладань, намагаючись пригадати шкільні уроки біології, щоб зрозуміти, чи все з ними так. Це зовсім не було схоже на макети скелетів. Грудна клітка частково провалилася, від чого здавалося, що ребер значно більше, ніж має бути. Від одягу не лишилося ані клаптика тканини — лише кілька золотих ґудзиків на грудях, подекуди досі обіпнутих клаптиками м’язів, схожих на старі, пошарпані вітрила, і пряжка від паска, що лежала в порожній улоговині тазу.
Мушу визнати, що, хоч і дивився на тіло чоловіка, якого мій батько застрелив у шию, я нічого до нього не відчував. Ані крихти провини, ані відрази. Так само я дивився на тіло в снігу: суто з наукової цікавості. А тепер, після Майклових розповідей про те, що мого батька намагалися вбити брудні копи, почуттів до нього було ще менше. Тіло в труні не значило для мене анічогісінько. Я так довго намагався сліпо відгородитися від минулого, не цікавлячись подробицями того випадку, що взагалі нічого не знав про вбитого поліцейського. Навіть імені його не міг пригадати.
Але я впевнений, що в нього була лише одна голова.
Домовина була відкрита на похороні, і тоді в ній точно було лише одне тіло. Мене цікавила не лише особа другої людини, а й те, як вона взагалі туди потрапила.
Другий скелет був менший, хоча ступінь розкладання був приблизно такий самий. Череп обтягнутий щільною висохлою шкірою. Голова була повернута обличчям до колись білої шовкової подушки, тож я бачив діру ззаду на черепі з гострими, мов зуби, краями та тріщинами, що облямовували її та підповзали до вух. Я не був певен, удар це чи постріл, але того явно було достатньо, щоб убити цю загадкову людину. Тепер, придивившись уважніше, я помітив тендітні кісточки — хребці, — які зміїлися в бік іншого скелета. Ребра обох скелетів переплелися, і шкіра струхла, — отже, мені не здалося, що ребер більше, ніж має бути, — вони просто належали іншому тілу.
Я простежив поглядом за хребцями, які вивели мене до таза. У другого трупа були зігнуті в колінах ноги, і ступні (маленькі скелети пташечок) притулилися до таза більшого тіла. Наче ховалися за ним. Нагадувало це ту відому обкладинку «Ролінґ стоун» із Йоко Оно та Джоном Ленноном. Може, у мене й була трійка з біології, але навіть я помітив одну незаперечну деталь: то були тоненькі кістки. Вони належали комусь маленькому. Юному.
Майкл привіз цю труну аж сюди, щоб показати мені саме це: тіло дитини, згорнутої клубочком біля трупа поліцейського. Тепер я мав запитати чому. Я заніс ногу, щоб ступити крок до виходу.
Саме тоді вантажівка рушила.
Перший поштовх був незначний, і я лише похитнувся на непевних ногах. У животі щось провалилося — усі мої органи відчайдушно намагалися пристосуватися до нового руху. У кузові досі було хоч в око стрель, і мозку знадобилося кілька секунд, щоб відзвітувати, що я все ще стою на ногах. Я поплентався вперед, хитаючись. До виходу було лише кілька метрів, але я хочу, щоб ви зрозуміли, що всі подальші події відбулися за лічені секунди. Хтось нервово загепав по кузову.