— Ти знаєш, як рекламують «ролекси»? — запитав Марсело.
Це було дивне запитання, і я не мав часу вислуховувати вихваляння Марсело, але пригадав ті пафосні реклами, тож відповів:
— Їх рекламують як речі, котрі можна передавати в спадщину з покоління в покоління.
— Саме так. Ми отримали це не відразу після того, як Джеремі… — Марсело прокашлявся, достоту почуваючись незатишно. — Тож це ваше з Майклом. Я просто тимчасово зберігаю.
— Щось не дуже тимчасове вийшло зберігання.
— Ми з матір’ю вирішили, що один з вас отримає годинник після її смерті. Я тут ні до чого. Так написано в її заповіті. Але ти можеш забрати його хоч зараз.
Марсело взявся розстібати ремінець, але я подумав, що це міг бути блеф. Наче пропонуєш другові останній шмат піци й сподіваєшся, що він відмовиться.
Я підвів рукавицю.
— Не думаю, що мені личитиме.
— Він твій, і Майклів теж, коли ви захочете його забрати. Але я хотів сказати, що цю річ створили, щоб передавати її з покоління в покоління. Я ношу його як нагадування… — Він тужливо зиркнув на годинник. Я не знав, що вітчим узагалі здатен на такі сентименти. — …що маю дбати про вас. І про вашу матір.
Я приховав пирхання під черговим нападом сухого кашлю. Я бачив перед собою лише багатого чоловіка, який милується своїми скарбами й переконує себе, що вчинив шляхетно, одружившись зі вдовою друга. Мені закортіло вколоти його, указавши на марнославство, навіть більше, ніж хотілося пігулок Евонни (чесно кажучи, про них було дуже важко не думати), але ми відхилилися від теми, і треба було завадити йому уникнути розмови.
— Тож ти допомагав Шаблям? І був батьковим адвокатом, так?
— Так ми познайомилися. Стали спілкуватися, зблизились. Я допомагав йому як міг, але твій батько ступив на хибний шлях, зійти з якого дуже складно. Його не раз ловили на гарячому, і якось мені не вдалося врятувати його від сорокап’ятиденної неоплачуваної відпустки, якщо ти розумієш, про що я. Здається, тобі тоді було три чи чотири роки. — Я не пригадував, щоб батько зникав на шість тижнів, але це вписувалося в образ чоловіка, якого пам’ятав лише за слідами його присутності. Марсело казав далі: — Ми обидва сприйняли це як знак. Він був готовий почати все із чистого аркуша, та і я наказав собі більше не брати грошей у конвертах, не знаючи, звідки вони. Але все це… Не знаю, як пояснити, але твого батька знову затягнуло. Та цього разу все було інакше. Сталося насильство, і поліції набридло дивитися на це крізь пальці.
— Майкл казав, що вони взялися викрадати людей, бо це було вигідніше, ніж обчищати будинки, — сказав я.
— Саме так. Вони підстрелили одного рієлтора, коли той відмовився відмикати сейф. Чоловік вижив, але все це було дуже нетипово для Шабель. Вони більше не задовольнялися золотом із шухляд для шкарпеток: тепер їм були потрібні сейфи, а коли й цього стало замало — банківські рахунки. То були пізні вісімдесяті: викрадення задля викупу були в моді. Шаблі спробували й собі, і їм сподобалось. Усі носи в поліції одразу повернулися до них. Тепер було зрозуміло, що в буцегарню полетять усі причетні, якщо хтось спіймається. Роберт знав, що може загриміти у в’язницю надовго й знову побачити вас, коли ви будете вищими від нього.
— Тож ти допоміг йому укласти угоду, — ледве видушив я. Рука палала. Хотілося вийти надвір і впасти в сніг, але я боявся, що він випаровуватиметься від самого доторку. — Він надавав інформацію в обмін на недоторканність?
Марсело крутив годинник на зап’ястку. Він знову на мить заплющив очі: цього разу стирав минуле, до якого не хотів повертатися.
— Я допоміг усе влаштувати. Роберт мав дістати для них головних гравців. Але щоразу, коли він приносив детективу одну відповідь, вона ставила йому два нові запитання. Хотіла, щоб він не полишав угруповання, щоб працював із Шаблями. Але в цьому й був підступ, бо, намагаючись задовольнити її запити, він дедалі глибше загрузав. Вона хотіла, щоб він виказував брудних поліцейських, яким платили Шаблі. Вона не збиралася відпускати його, поки він не дістане їх усіх.
— Тобто він шукав неспростовні докази проти Голтона та його напарника? Майкл казав мені, що та зустріч на заправці не була випадковою. То це й були ті двоє, яких він мав «дістати», щоб виконати свою частину угоди? Може, він нарешті накопав щось на них?