— Як звали дівчинку? — затинаючись запитав я.
— Маколі.
— Ім’я? — мені хотілося знати, як її звали. Знати її спадщину.
— Ребекка.
— Скільки вони просили?
— Триста.
Мені було складно втримувати повну картину в голові, проте я згадав Майклові слова: «Я приніс усе, що зміг, але то була не вся сума».
Алан продав Майклові інформацію про Ребекку Маколі — досі не знайдену жертву давнього викрадення. Може, навіть ім’я її вбивці. Він точно сказав, де її шукати: дівчинку поховали в труні поліцейського. То був бездоганний сховок: у чужій труні, глибоко під землею. На щастя, тепер у мене є швидкісний інтернет не гірської якості, тож я довідався, що цей прийом часто використовувала чиказька мафія, коли треба було допомогти комусь зникнути, тож поліцейські знали про це так само добре, як і про «бетонні черевики», наприклад.
Звісно, Алан знав, де поховане тіло: він сам його туди поклав.
Я згадав сварку на похороні: поліцейський (тепер я знав, що то був Алан) хотів, щоб тіло кремували, наполягаючи, що цього бажав його напарник, бо вони розмовляли про це на чергуваннях. Але сім’я зробила так, як було написано в заповіті, і поліцейського поховали. Алан сердився й мав на це поважні причини, бо Ребекку краще було спалити дотла, аніж ховати.
А гроші? Тут усе було просто. Алан хотів, щоб Майкл заплатив те, що Аланові заборгувала родина, яка схитрувала. Викуп тридцятип’ятирічної давності. Майкл був готовий заплатити, щоб знайти винного в батьковій смерті.
Я уявив собі Алана, який відчайдушно намагався замести сліди свого злочину: у нього було тіло дівчинки й він не отримав викупу. Якщо він знав, що мій батько знайшов якісь докази, то цілком міг убити його. А коли загинув напарник, в Алана з’явилася чудова можливість поховати свої таємниці.
— Майкл знайшов тіло Ребекки. — Я наважився на відчайдушний крок: довіритися Марсело й припустити, що кістки у вантажівці належать дівчинці (але ж справді, хто ще то міг бути?). Очі Марсело розширилися. Я тиснув далі. — Воно в кузові його вантажівки. Це було перше, що він зробив, коли вийшов із в’язниці. Схоже, він чекав три роки, аби викопати її, тож можна припустити, що йому розповів про це Алан. Але ось у чім проблема: доказом, який мав мій батько, не могло бути місце поховання Ребекки.
— Тому що її поховали після того, як твій батько загинув, — погодився Марсело. — Тож тієї ночі він мав передати кураторці якусь іншу інформацію. Інший доказ. Думаєш, це те, що продав йому Алан? Останнє повідомлення Роберта для кураторки?
— Мабуть. От тільки я не розумію, навіщо Аланові продавати Майклові доказ убивства, яке він скоїв.
Тут щось не сходилось, тож я подумав, що до цього пазла треба підійти з іншого боку.
— Хіба що Алан нікого не вбивав, а захищав людину, яка це зробила. Зрештою, він був поліцейським — міг прикривати когось небезпечнішого.
Це вписувалося в історію, яку Майкл розповів мені в сушарні: він вважав, що Алан здавав когось іншого. Це також пояснювало Майклів вирок: нещасні три роки, бо, як він сам сказав, у суді були люди, які не хотіли виносити на загал Аланове минуле. Шматочки пазла поволі складалися. Читачу, я знаю, що це чергова класична сцена: «Усі ниточки ведуть нагору».
Поки я міркував, Марсело уважно спостерігав за мною, достоту намагаючись зрозуміти, чи я йому повірив.
— Повернімося на три роки в минуле. Алан ледве зводить кінці з кінцями й регулярно втрапляє до в’язниці. Мабуть, вважає, що все пішло шкереберть після Ребекки, і вирішує потягнути когось із собою на дно. Тож повертається до початку й заманює Майкла обіцянками відкрити щось важливе про його батька.
— Розумію, чому він не обрав мене. Я ніколи не цікавився минулим родини. Саме тому Майкл довіряє лише мені. Я наважився свідчити в суді проти нього, а отже, знав замало для того, щоб боятися, інакше не влазив би в це. Так я завоював його довіру.
Марсело зціпив зуби: мабуть, хотів сказати, що також заслуговував на довіру після того, як виторгував Майклові три роки у в’язниці, але потім прикусив язика.
Я не хотів цього казати, проте вік Марсело робив його одним з підозрюваних. Я шукав людину, яка скоїла вбивство три десятки років тому і сьогодні вранці. Таким чином, це могли бути Одрі, Марсело, Енді й, може, Евонна. Хоча, звісно, Евонна була трохи замолода для цього, але мала за плечима бурхливу юність: я нічому не здивувався б. Я тоді все ще пісяв у ліжко, тож не був найкращим підозрюваним. Звісно, якщо всі ці вбивства — справа рук однієї людини. А що, як це просто помста? Гнів передають у спадок не гірше за «ролекси». Тоді вбивцею міг бути кожен, незалежно від віку. Дідько, може, навіть сама Ребекка вижила, виросла й узялася вбивати.