Востаннє глянувши на Майкла, я помітив невеличкі білі плями чистої шкіри на його щоках. Я зрозумів, що це сліди моїх сліз.
Уся наша родина зібралася в барі, розбившись на невеличкі групки. Марсело сидів з Одрі, міцно стискаючи її руку. Люсі була з ними — Одрі пригортала її до себе рукою. Як і більшість свекрух з невістками, жінки не надто ладнали, але тепер у них було спільне горе. Вони обидві любили Майкла. І ніколи не сумнівалися в ньому. А тепер у них обох його відібрали. Евонна міряла кроками залу. Енді лежав горілиць на підлозі.
Я був з ними лише тому, що мене більше не пускали в сушарню. Сказали, що в мене сталась істерика. Ерін наглядала за мною, але їй теж явно хотілося бути не тут. Вона теж втратила Майкла, проте Люсі й Одрі не прийняли б її у своє жалобне коло. Тепер, коли Майкла не стало, Ерін, мабуть, запитувала себе, чи є їй узагалі місце в цій родині. Вона зціпила зуби — у буквальному й переносному сенсі, бо я бачив, як вона намагається не хлипати, — але з її очей усе-таки скотилося кілька впертих слізин, а під носом змокло.
Джульєтт метушилася біля бару — мабуть, намагалася відволіктися. Кілька хвилин тому вона накинула мені на плечі плед і принесла гарячого шоколаду. Хоч як дивно, це трохи допомогло. Свою роль відіграли, мабуть, і її теплі пальці, які обережно лягли на мою ліву руку, коли господиня передавала мені чашку. Не пам’ятаю коли, але хтось знову надів мені рукавицю. Я бачив, як Евонна підійшла до Джульєтт і попросила й собі чогось гарячого, на що власниця курорту запитала номер її кімнати, і Евонна відійшла, надувши губи.
Не було лише Софії та Кроуфорда, на висновки яких ми тут чекали. Мені б хотілося збрехати і сказати, що я сам оглянув сушарню, збираючи докази й демонструючи дива дедукції, але я був у глибокому шоку. Я був не в змозі оглядати місце злочину.
Якби вже знав відповідь, то міг би влаштувати тут фінальну сцену й викрити вбивцю, користуючись тим, що всі ми зібралися в одному місці. Але бар усе одно дуже відрізнявся від розкішної вітальні чи бібліотеки, де зазвичай походжає детектив, тримаючи руку в кишені й приголомшуючи всіх своїми умовиводами. По-перше, я досі був у халаті, а тому міг випадково вразити присутніх ще чимось, окрім умовиводів. По-друге, атмосфера тут панувала інша. Це було зібрання не підозрюваних, а тих, хто вижив.
Усе змінилося. Раніше в нас було лише тіло невідомого — жорстоко, але до комічного безглуздо вбитого. Та смерть від вогню на нерозталому снігу була такою дивною, що ми, хоч як черство це прозвучить, могли розглядати її з відстороненою цікавістю, а ті, хто не погоджувався з теорією Софії про серійного вбивцю, і взагалі могли б проігнорувати мертвого чоловіка. Зелені Черевики був головоломкою, яку хотілося розгадати, випадковою незручністю, цікавинкою. Та хоч я і встромляв носа в цю справу, вдаючи із себе головного героя детективного роману, чи було мені колись не байдуже до нього? Але цього разу жертва мала ім’я. На жаль, я знав його повністю: Майкл Раян Каннінґем.
То що ж я? Я намагався з’ясувати, що сталося із Зеленими Черевиками, аби витягнути брата з тієї імпровізованої в’язниці, бо почувався частково відповідальним за підозру, яка впала на нього, і винним у тому, що його зачинили там. А тепер мені доведеться жити з усвідомленням, що я відправив брата в місце, яке стало його могилою. Перед моїми очима був лише прив’язаний до вішака Майкл, який міг тільки спостерігати, як попіл заповнює кімнату. І Зелені Черевики, який, ламаючи нігті, намагався здерти із себе пакет. Я затремтів — мабуть, закінчувалася дія оксикодону, — тож відпив ще трохи гарячого шоколаду, силкуючись не розлити його.
За вікном я бачив людей, які з валізами стояли в чергах, тримаючи дітей на руках. Світло, яке помітив, спускаючись сходами, було від фар двох автобусів із шипованими шинами. Обидва припаркувалися просто перед сходами готелю. Протяг дув з відчинених дверей фоє, куди потроху сходилися люди. Утомившись від постійних нарікань, Джульєтт скористалася затишшям у погоді й замовила транспорт із Джиндабайна, щоб вивезти гостей, які не хотіли залишатися. Це була обмежена пропозиція: судячи з вітру, хурделиця вщухла лише тимчасово й будь-якої миті могла повернутися. Щось підказувало мені, що погоди було б замало, аби спонукати Джульєтт до такого радикального кроку, адже їй довелося повернути багато грошей. Коли ми розмовляли в її кабінеті, вона не хотіла лякати гостей, але десь між моїм нещасним випадком і новиною про Майклову смерть у сушарні вирішила наплювати на все й замовити транспорт. І це виявилося правильним рішенням.