До того ж я завжди відчував, що Евонна сприймає біль у нозі та кульгавість як щось на кшталт покарання. Як нагадування про пасажирку тієї ночі — свою найліпшу подругу. Евонна не хотіла цього притлумляти. Вона відчувала, що заслуговує на це. Якщо вам цікаво, чи вижила її пасажирка, погляньте на номер сторінки.
Може, я надаю цьому надто великого значення. Можливо, із часом нога дошкуляла їй більше й Евонна вирішила нарешті дослухатися до порад лікаря. Холод теж міг посилювати біль, хоча Евонна, мабуть, не вибрала б цього курорту, якби аж так страждала. Може, її хтось переконав (найімовірніше, Енді, хоча я згадав, як Джульєтт покашлювала, витягуючи в неї другу пігулку), що мені з такою травмою ці ліки були необхідні, але тітка звикла суворо ділити їх на малі дози, тож не збиралася порушувати цього правила заради мене. Якби вона могла, то, мабуть, показала б мені якісь дихальні вправи. Можливо, вона навіть купувала в Люсі якісь ефірні олії — до речі, це, певно, третій за прибутковістю незалежний бізнес після пластикових контейнерів і косметики.
Тож я вирішив подякувати за те, що дають, і ковтнув пігулку, запивши її рештками більше-не-гарячого шоколаду. Я залишив чашку на барній стійці й попрямував до виходу, з подивом усвідомивши, що у фоє на мене чекає Ерін. Головні двері досі були прочинені, і на плитку намело снігу.
— Не знаю, як тебе про це просити… — почала Ерін. Вона розтулила рота, а тоді стулила, наче забула, що мала сказати, і втупилась у черевики. Її волосся розвивалося на вітру. Тоді вона знову підвела на мене очі. Атоми в повітрі перемістилися. — Я не хочу ночувати сама.
Моя дружина
Розділ 30
Шепіт Ерін зринув на мене згори: вона кликала мене на ім’я. Хуртовина знову розбушувалася, і маленька капсула мого шале стогнала під натиском вітру, який напосідався з усіх боків одночасно: здавалося, що ми в підводному човні. Я лежав на дивані, поступившись Ерін ліжком на горищі й нарешті перевдягнувшись із готельного халата в труси й футболку з назвою гурту, якого більше не слухав. До прохання залишитися в мене Ерін спонукали самотність і страх, а не бажання якоїсь близькості, тож ми обоє розуміли, що на горище я за нею не підіймусь. У цій книжці немає інтимних сцен.
— Я не сплю, — сказав їй.
На горищі щось зашаруділо — мабуть, вона переверталася на другий бік.
— То що ти думаєш? — на мить шепіт Ерін прозвучав так, наче вона була дуже близько.
— Не знаю, — відповів чесно. — Я не можу викинути Чорного Язика з голови. Усі ці тортури такі театральні, наче з детективного роману.
— Вони майже порушують четверте правило, — відсторонено протягнула Ерін. — Вимагають наукового роз’яснення. От тільки не знаю, чи можна вважати тунель у снігу таємним ходом.
Я взявся писати книжки дуже давно, тож Ерін знала правила Рональда Нокса не гірше від мене. Мені було цікаво, чи сипле вона ними зараз, щоб створити відчуття, наче ми в одній команді. Як на мене, це було досить сміливо з боку жінки, яка так нахабно брехала, аби лише не мати дітей від мене. І яка вкрала моє горище.
— У цьому й проблема, — сказав я. — На такі вбивства одразу накидаються медійники. Про це писатимуть в усіх новинах, а за кілька місяців уже зніматимуть документальні фільми. Це показові вбивства. А тому їх легко скопіювати.
— Гадаєш, хтось хотів, щоб ми думали, що Чорний Язик серед нас?
— Що імовірніше: що славнозвісний убивця приїхав сюди по нас чи що хтось хоче, щоб усі так думали?
— Софія дуже затято переконує всіх у цьому, — зауважила Ерін. — Наче намагається нас налякати.
— Що ж, вона лікарка. Бачила одну з жертв. І вона не каже нічого такого, чого не було в новинах.
— Скидається на те, що ти її захищаєш.
— Ну треба ж мені комусь довіряти. — Я зрозумів, що це прозвучало надто жорстоко, і вирішив змінити тему. — Скажи, як Майклові вдалося переконати тебе розкопувати могили?
Схоже, я заскочив її зненацька.
— Ну, я взагалі не знала, що ми їдемо на цвинтар. Про це він не попереджав.
— Як ти взагалі в це влипла? — Останнє слово багатозначно зависло в повітрі, заповнивши всю кімнату.
— У Майкла й Люсі були фінансові проблеми. А в нас із тобою… ну… все змінилося, відколи… Коротше, Ерне, ми розуміли одне одного. Це була просто взаємна підтримка. Просто підтримка. — Я запитував не про це, але не наважувався її урвати. — Це як сніг на цій горі… я не знаю, як краще це описати. Здавалося б, крихітні сніжинки — а ось ти вже й загруз по коліна. Або попіл у легенях. Чи це надто цинічне порівняння? Я хочу сказати, що нічого наче й не змінюється, а тоді ти озираєшся й розумієш, що змінилося геть усе. Це почалося, уже коли ми спали в різних кімнатах. Але Люсі не знала.