Я замислився на мить. Ерін не помилилася. Я мало знав про фальшиві гроші, але на справжніх банкнотах цілком могла бути якась мікроскопічна позначка: серійний номер абощо. Згодом я перевірив свою здогадку, тож тепер знаю, що мав рацію.
— Не схоже на дорогу річ, — сказав, крутячи окуляр у руках. Тепер, коли очі пристосувалися до темряви, я міг роздивитися його краще. — Щось таке може бути в шкільній лабораторії. Я думаю, їх легко придбати. Але твоя правда щодо Алана. У нього мала бути така річ, і Майкл, найімовірніше, забрав окуляр у нього.
— Може, Алан хотів перевірити Майклові гроші й помітив щось підозріле? І саме тому сталася та сутичка?
— Досі міркую, де Майкл міг дістати двісті шістдесят сім тисяч без відома Люсі, — зізнався я. — Це великі гроші. Але навіть Марсело про них не знав. І ти теж, якщо вже на те пішло. Не виключено, що він розповів тобі, просто щоб ти перевірила, чи вони досі в мене.
— Але якщо він знав ще тоді, що гроші фальшиві, то навіщо просив мене їх шукати?
— Не знаю.
— Може, усе було навпаки? — припустила вона. — Гроші приніс Алан, а Майкл виявив, що вони фальшиві.
Я замислився над цим припущенням. Майкл чітко сказав, що купував щось в Алана. Але чи правда це? Чи міг Майкл щось продавати?
— Але якщо це фальшиві гроші й він убив Алана спересердя, то навіщо брати непотріб?
— Ти витратив частину, — промовила Ерін.
Це не було запитанням.
— Трохи. Але в мене не виникло жодної проблеми.
— Може, вони й фальшиві, але це не означає, що це непотріб. А якщо вони мічені? Ну, знаєш, як поліція маркує гроші?
— Можливо.
Я щось проґавив, але поки не розумів, що саме. Інтуїція підказувала мені, що в одній з теорій Ерін, у якихось її словах, було зерно правди, яке наблизить нас до розгадки. Але поки не міг збагнути, що саме. Зі слів Майкла, вони з Аланом побилися через те, що грошей було замало, тож навряд чи вони були фальшивими.
У нас скінчилися теорії, тож запала тривала мовчанка. Здавалося, що наша капсула-шале занурилася під воду ще на кількасот метрів і тепер рипіла від напруги ще гучніше. Я вже подумав, що Ерін заснула, коли блідий овал її обличчя раптом виринув наді мною: вона дивилася на мене, визираючи з горища.
— Чи є якийсь сенс просити в тебе пробачення? — запитала вона.
— За що?
— За все, напевно.
У тому, як її голос линув до мене згори, поки я лежав горілиць, розмовляючи із зорями, ховалася якась метафора, але я досі не знаю, яка саме.
— Гаразд.
— Що гаразд?
— М-м-м…
Я щосили намагався вдати мляву сонливість, але був певен, що вона чує, як калатає моє серце. Здавалося, піді мною аж дрижить подушка.
— Навіть не спитаєш чому?
— Ти говориш, бо маєш що сказати, чи тому, що не можеш заснути?
Я не хотів гарикати на неї — у шлюбі це може бути припустимо, бо тоді до любові часто домішується крихта жорстокості, але тепер, коли ми вже не разом, найменша гострота в голосі здавалася вбивчою.
— Може, і те і те? — Її голос звучав мало не благально.
— Добре, — поступився я. — Але завтра я ганятимусь за серійним убивцею, і, якщо буду невиспаним та млявим, винною будеш ти.
У темряві забіліли її зуби. Усмішка.
— Ось тепер я його впізнаю.
— Не треба просити в мене пробачення, Ерін. Я не мав на тебе тиснути. Думав, що ти щаслива, думав, що ми разом хочемо народити дитину. Тоді не помічав, що насправді підштовхую тебе до цього. Я довго на тебе сердився, та це був твій вибір і яке я взагалі маю право тебе до чогось примушувати? Проте тобі не треба було брехати. А ще волів би, щоб ти обрала будь-кого, тільки не Майкла, тому через це завжди сердитимусь. Але я не маю права більше нічого в тебе просити. І не треба в мене просити побачення.
Це була не зовсім правда. Правда була в тому, що я не хотів лежати й слухати її виправдання. Я чув їх уже вдосталь: у психолога і вдома, пошепки та криком, читав у повідомленнях і в листах, крізь сльози й зі злості. Я думав, що почув уже всі.
А тоді Ерін здивувала мене, сказавши:
— Я вбила свою матір.
Розділ 31
У маленькій кімнаті ці слова прозвучали, наче вибух. Я гадки не мав, що на це відповісти. Я знав, що її виховував батько — це була одна з причин, чому ми так швидко порозумілися, коли познайомились, — але Ерін казала, що була ще малою, коли її мати померла від якоїсь хвороби.
— Вона померла, народжуючи мене. — Її голос був не набагато гучнішим за шепіт. — Ти зараз скажеш, що я не винна, але це не має значення. Так казав мені батько, і я вірила. Досі вірю. Я вбила її. Знаю, що так буває. Знаю, що це не моя провина. Саме тому стала говорити людям, що це був рак. Так вони просто співчувають і не кажуть про мою невинуватість. Але батько торочив мені щодня, аж до своєї смерті, що це моя провина. Я завжди знала, що він радо обміняв би мене на неї.